Осквернена клятва - Рейва Морель

Коридор тягнувся довгою, звивистою змією, немов сам простір намагався обдурити її, зрушуючи стіни й підлогу. Тьмяне світло старих канделябрів кидало на стіни тіні, що сіпалися й здригалися, наче жили власним життям. Арелін ішла, вслухаючись у власні кроки, що розчинялися в неприродній тиші. Повітря було густим, просякнутим відгомоном магії, що ще не встигла зникнути після розбитої пастки.

Раптом вона почула звук — спершу тихий, мов шурхіт тканини, а вже за мить він переріс у чіткий стукіт кроків. Хтось біг.

— Арелін!

Її серце застрибало, мов спійманий птах.

Це був голос. Знайомий. Рідний. Наповнений панікою.

Вона різко озирнулась — і побачила Міру.

Та виглядала виснаженою, блідою, мов тінь самої себе. Розтріпане волосся прилипло до обличчя, подих був уривчастим, груди ходили ходором. Але вона не зупинилась. Зробила ще один крок — мовби боялася, що Арелін зникне, якщо забариться.

— Я… — задихано почала Міра. — Я маю тобі сказати…

Арелін застигла. Радість і шок боролися всередині. Це дійсно вона? Міра — тут, жива? Усе в ній закричало: *не час*. Але серце стискалось від полегшення.

— Велорія… вона хоче тебе використати… — Міра говорила уривчасто, з надривом, мов знала — кожна секунда має ціну.

— Я вже знаю, — холодно відповіла Арелін. Але Міра похитала головою.

— Її медальйон… — прошепотіла вона.

Арелін зблідла.

— Який медальйон?

Міра відкрила рота, аби пояснити, та в цей момент із темряви пролунав глухий гуркіт — відлуння магічного удару. Повітря здригнулося, напружилось, електричні сплески розірвали пітьму. Сили зіткнулися, спалахи магії затанцювали в повітрі, мов уламки розбитих зірок. Простір хвилями тремтів, реагуючи на битву, яка спотворювала саму тканину реальності.

І серед цього хаосу — два голоси.

Холодний, безжальний — Велорії.

І низький, пронизаний болем — Ліціана.

Відлуння їхніх слів рвало простір, мов леза.

Арелін напружилась. Її ноги самі рушили вперед.

— Мені треба йти, — сказала вона.

Міра дивилась на неї так, наче хотіла сказати найголовніше. Але часу не лишилося.

Попереду — темрява. Але вона знала: там Ліціан. І вона не дасть йому впасти наодинці.

Стиснувши зуби, Арелін рвонулася в самий епіцентр бурі.

Вона відчинила двері — і крижаний подих ночі хльоснув її по обличчю. У великому залі темрява скипала, як жива. І з неї, мов лезо, прорізався голос Велорії:

— Ти — лише перешкода, демон. Я зітру тебе на попіл.

Арелін застигла, погляд ковзнув залом — і вона побачила, як Велорія вивільняє темну магію. Потік чорного полум’я вдарив Ліціана в груди.

Його тіло підкинуло в повітря — мов ляльку. Він впав на кам’яну підлогу, обпечений зсередини. Біль пронизав усе: шкіру, м’язи, кістки. Його сила згасала.

— Ліціане! — Арелін закричала, її голос розірвав простір. Це був не просто відчай. Це був крик серця.

Він лежав, приголомшений, майже без руху. Та всередині, десь глибоко, щось загорілося — не страх, не відчай, а болісне, холодне знання: *вона тут*.

Він зібрав волю. Крок за кроком, наче крізь лід, повільно підвівся. Його очі зустрілися з її — і в них була тиша. Але ця тиша кричала гучніше за будь-які слова.

Арелін кивнула. В її очах палахкотіло світло. І рішучість.

Вона обернулась до Велорії, і її голос зазвучав, мов удар меча:

— Все скінчено. Я не дам тобі виграти.

Вона рвонулася вперед — стрімко, мов стріла. Її магія закипіла під шкірою, світло спалахнуло в жилах. Темрява стискалась навколо, але вона не відступила. Вона витягла силу з найглибших глибин — і випустила її в один-єдиний спалах.

Світло розірвало простір. Вибух енергії накрив Велорію.

Вона відступила. Захиталась. Здригнулась.

— Арелін! — Ліціан кинувся до неї, але тіло зраджувало його. Його рухи були важкими, мов лід тріскався під ногами. Він вчепився їй у лікоть, витягуючи з межі загибелі.

— Не зупиняй мене! — вигукнула вона, очі палахкотіли. — Якщо я впаду — це буде гідна смерть!

Його пальці стиснули її до кісток.

— Я не повторю двічі, — голос його був низьким, майже хижим. — Ти залишаєшся. Або ми загинемо разом.

Вона висмикнула руку — і рвонулась уперед.

Ліціан похитнувся, але не зупинився. Він ішов за нею. Прокладав шлях крізь вогонь і магію, бився, хоч кожен удар рвав йому душу.

"Не можу втратити її. Не зараз. Не так…"

Битва відступила, залишивши їм коротку передишку. Повітря було наповнене запахом попелу й крові, а серця їхні билися в такт із забутим боєм.

Ліціан різко опинився поруч із Арелін. Його пальці міцно зімкнулися на її лікті, неначе тільки це могло втримати її від безодні.

— Ти не можеш просто кинути себе в прірву й чекати, що я витягну тебе щоразу, Арелін. Це не варіант.

Вона тяжко дихала, її обличчя було вкрите потом і кров’ю, але погляд залишався твердим, холодним. І все ж у голосі відчувалася ледь вловима тремтливість:

— Я… не проситиму про допомогу. Але... — її очі зустріли його, м’які, майже нерішучі, — якщо ти залишишся поруч… я не відмовлюся.

Ліціан відчув, як холодний піт стікає вздовж хребта. Його тіло волало про втому, про біль, що пожирав жили. Але він не відступив.

— Я… — він замовк, підбираючи слова, що не могли втішити. — Я не залишу тебе.

Арелін завмерла. В її погляді Ліціан побачив щось, що змусило його внутрішньо здригнутися. Це не була слабкість. Це була прірва між її рішучістю і страхом. Але тепер… там з’явилося ще щось інше. Крихкий, майже непомітний промінь довіри.

— Обіцянку не можна порушити, Ліціане, — прошепотіла вона. Голос її був тихий, але твердий, мов загартована сталь.

Ліціан схилив голову.

— І я її дотримаю. Навіть якщо це коштуватиме мені всього.

Він нахилився ближче, так, що його слова стали майже подихом:

— Якщо ти впадеш... я тебе знайду. Навіть у пеклі.

Його тіло залишалося міцним і безжальним, удари — смертельними. Та всередині, глибоко всередині, Ліціан відчував слабкість, що тягнула його вниз. Кожен рух вимагав неймовірних зусиль, але він знав: як би важко не було, він вже вибрав свій шлях.