Осквернена клятва - Рейва Морель

Ліціан стояв непорушно, сповнений рішучості. Відступати було нікуди — шлях уперед залишався єдиним варіантом. Арелін мовчала, але її очі промовляли за неї: сумнівів більше не існувало.

— Ми повинні йти, — промовила вона, зосереджуючись. — Треба знайти прихисток. Це зараз головне.

Ліціан коротко кивнув, зберігаючи спокій.

— Монастир у горах. Ченці вже допомагали нам. Можливо, зможемо залишитися там хоча б на деякий час.

Арелін погодилася. Це був найкращий вибір серед можливих. Гірські схили, віддалені від решти світу, здавалися менш небезпечними, ніж усе, що могло чекати на них у дорозі.

— Не варто зволікати, — додала вона, і вони рушили вперед.

Старий монастир мав стати не лише укриттям, а й місцем для відновлення сил. Попереду чекало невідоме, але поки що це рішення здавалося правильним.

Вони рухалися швидко, не дозволяючи втомі взяти гору. Та коли перед ними постали похмурі обриси монастиря, інстинктивно сповільнили крок.

Ворота стояли розчинені навстіж, ніби чекали на них. Усередині панувала неприродна тиша. Жодного руху, жодного звуку. Арелін відчула, як у грудях наростає тривога. Ліціан напружився, прислухаючись.

— Це не здається правильним, — прошепотіла вона.

— Так, — коротко відповів він, ковзаючи пальцями по руків’ю меча.

Вони рушили вперед. Кожен крок лунав надто голосно, розбиваючи застиглу тишу. Двір здавався покинутим, але повітря було просякнуте чимось невидимим, важким. І тоді вони почули його.

Шепіт.

Ледь чутний, майже невиразний, він линув із каплиці.

Перехопивши погляди один одного, вони рушили до будівлі.

Те, що чекало всередині, змусило кров застигнути в жилах.

Ченці лежали на кам’яній підлозі, їхні тіла спотворені, а обличчя застигли у виразах чистого жаху. Повітря гірчило залізним запахом крові, що, здавалося, просочила кожен камінь.

— Це була різанина, — тихо, але жорстко сказав Ліціан, стискаючи кулаки.

Арелін боролася з нудотою. Щось тут було… неправильним.

Її погляд зупинився на темному силуеті біля вівтаря.

Фігура в чорному плащі стояла нерухомо, ніби очікуючи їх.

Щось холодне ковзнуло по її нутру. Відчуття було знайоме.

— Хто це? — прошепотіла вона.

Фігура повільно підняла голову.

Ліціан ступив уперед, витягуючи меч. Його рух був точним, впевненим, але напруга читалася в кожному м’язі.

— Відійди від неї, — голос звучав рівно, без тіні страху, проте в ньому відчувалася загроза.

Фігура, що колись була Велорією, лише посміхнулася. Губи розтягнулися у зловісній гримасі, яка не мала нічого спільного з людською.

— Ти запізнився, — прошипіла вона, зробивши крок уперед.

З каплиці пронісся порив холодного вітру, змусивши свічки мерехтіти й майже згаснути. Тінь від фігури розповзлася підлогою, наче жива, звиваючись і тягнучись до Арелін.

— Я не збираюся підкорятися тобі, — з викликом відповіла Арелін, намагаючись тримати голос твердим, хоча холодний страх стискав їй груди.

— О, дитя, ти ще не розумієш… — Велорія нахилила голову, і її очі спалахнули ще яскравіше. — Ти вже належиш мені.

У ту ж мить щось невидиме стиснуло Арелін, змушуючи її задихнутися. Наче сотні примарних рук зчепилися навколо її тіла, сковуючи кожен рух.

— Арелін! — крикнув Ліціан, ривком наближаючись до неї, але темна сила відкинула його назад, вдаривши об стіну.

— Боротьба марна, — промовила Велорія, її голос змішався з багатоголосим шепотом. — Ти завжди була лише інструментом… а тепер, нарешті, виконаєш свою роль.

Темрява затягувалася, охоплюючи Арелін з усіх боків. Її свідомість почала тьмяніти, але десь глибоко всередині спалахнуло щось інше. Щось давнє. Її кров палала, і цей вогонь не належав пітьмі.

Темрява пульсувала, спотворюючи простір навколо Велорії. Вона була лише людською оболонкою, у яку вселилася пітьма. Її шкіра зблідла до хворобливої блідості, а очі палали зловісним червоним світлом. Велорія підняла руку, і хвиля чорної енергії з ревом кинулася вперед.

Ліціан, не вагаючись, став перед Арелін, розсікаючи темний потік мечем. Клинок засяяв блідим зеленим світлом, розтинаючи імлу, але Велорія лише розсміялася. Її голос зливався з багатьма іншими, створюючи моторошний хор:

— Ви не можете перемогти! Ви— лише ланка у великому ланцюгу!

Раптом під ногами Ліціана та Арелін почала розтікатися тінь, утворюючи подобу живого кола. Велорія різко метнула руку вперед, і темрява здійнялася, перетворюючись на сотні чорних спотворених фігур, що кинулися на них.

Ліціан встиг відштовхнути Арелін убік, коли перші породження мороку врізалися в нього. Він рухався швидко, розсікаючи їх мечем, але ті розчинялися в пітьмі й з’являлися знову. Арелін відступила назад, намагаючись зібрати сили, коли раптом її погляд зачепився за щось на грудях Велорії.

Медальйон.

Він зблиснув у тьмяному світлі каплиці, ніби вловлюючи її погляд. Серце Арелін стиснулося. Ця прикраса… Вона вже бачила її раніше. І раптом у пам’яті спалахнули уривки слів Міри:

"Цей медальйон… він…"— але тоді Міра так і не встигла договорити.

— Ліціане! Медальйон! — закричала Арелін, намагаючись перекричати ревіння темряви.

Ліціан ухилився від удару й, на мить поглянувши на неї, перевів погляд на Велорію. Його очі звузилися.

— Це артефакт! Він може утримувати в собі темну енергію! Якщо його знищити…

— Велорія може бути вільна! — закінчила Арелін.

Вони обмінялися швидкими поглядами. Єдиний шанс. Ліціан зробив випад уперед, розчищаючи собі шлях, а Арелін, користуючись моментом, спрямувала всю свою силу в один точний удар. Потік світла вирвався з її долонь, вдаряючи прямо в медальйон.

Велорія закричала. Темрява навколо неї почала крутитися вихором, немов намагаючись утримати артефакт. Ліціан зробив останній ривок і, стискаючи кинджал, розрізав ланцюжок.

Медальйон впав на землю, і в ту ж мить з нього вирвалося щось жахливе. Густа чорна маса здійнялася в повітря, викручуючись у незграбних конвульсіях. Зловісний шепіт рознісся каплицею: