Осквернена клятва - Рейва Морель

Ліс огорнула глибока тиша, порушувана лише відлунням їхніх кроків. Темрява згущувалася, та поруч був Ліціан — його присутність відчувалася майже фізично. Арелін ловила кожен його рух, кожен подих. Її серце билося шалено, та то був не страх — це було щось більше, щось незвідане, що прокидалося в ній.

— Ти не сама, — його голос виринув із пітьми, спокійний, проте непохитний, ніби відгук її власних, ще не висловлених думок.

Вона здригнулася, але не від холоду. Його слова проникли в найпотаємніші закутки її душі, ламали захисні мури, що вона так довго зводила довкола себе. Вона знала це — відчувала, навіть коли боялася визнати.

Їхні погляди зустрілися. Час, здавалося, сповільнився, коли Ліціан зробив крок уперед. В його очах читалася не лише рішучість, а й дивна, незвідана ніжність.

Він не питав дозволу — просто нахилився й торкнувся її губ своїми. Це не був випадковий порив чи гра пристрасті. У цьому поцілунку було щось більше, щось, що не піддавалося поясненню.

Світ завмер. Її подих урвався, серце забилося ще швидше. Її руки, майже несвідомо, зійшлися на його шиї, відповідаючи на дотик. Він притягнув її ближче, міцніше, і вона більше не пручалася. Вперше за довгий час вона дозволила собі просто відчувати.

Коли їхні губи розійшлися, Арелін залишалася непорушною, ніби під ударом грози. Думки плуталися, подих був нерівним.

Ліціан теж мовчав, вдивляючись у неї, ніби намагаючись упіймати відблиск її почуттів.

— Арелін… — його голос зірвався на шепіт. — Це було не просто.

Він на мить затримав подих, перш ніж додати:

— Це було всім.

Щось глибоке й невимовне стиснуло їй груди. Вона не шукала слів — вони були зайві. Лише кивнула, приймаючи те, що вже давно стало неминучим.

Усередині ще вирувала буря, але вона відчула, як між ними зароджується щось більше, ніж просто зв’язок. Ліціан не просто був поруч — він став її світом. І цей поцілунок став кроком до прийняття правди, від якої вона тікала.

Тиша між ними не була порожнечею — вона дихала відлунням дотику, відчуттям його тепла. Її серце билося так гучно, що, здавалося, ця мелодія луною розходиться в нічній темряві. А його очі… вони тримали її, не дозволяючи відвести погляду. У них було щось, що могло розбити всі її страхи — рішучість, ніжність і щось незбагненно глибше.

Ліціан відступив на крок, але не відпустив її руки. Їхні пальці ще торкалися одне одного — тонкий зв’язок, що поєднував дві самотні душі. Він чекав, даючи їй час.

Та цей крихкий момент розітнув голос, що виринув із темряви, мов удар гострого леза:

— Ліціан, ти забув, хто ти є?

Холодні слова розірвали тишу, змушуючи Арелін здригнутися. Її пальці сильніше вп’ялися в руку Ліціана, а серце завмерло, ніби перед чимось неминучим.

Перед ними стояв чоловік — високий, мовчазний, із бездонними очима, в яких не лишилося ні світла, ні тепла. Його риси здавалися знайомими: ті ж гострі обриси, стримана загартованість, проте замість прихованої люті, здатної спалахнути полум’ям, у ньому була тільки крига. Він не просто нагадував Ліціана — був його віддзеркаленням, але без сумнівів, без жалю.

— Варгас… — Ім’я зірвалося з губ Ліціана тихим видихом, у якому відлунювала гіркота.

Повітря між ними загусло, ніби перед бурею. У цій тиші відчувалося наближення неминучого.

Варгас мовчав, випромінюючи спокій, що лише підсилював загрозу. Його поява була не випадковою — це було попередження.

— Ти досі намагаєшся втекти, Ліціан? — нарешті озвався він, у голосі прозвучала крижана зневага. — Забув, ким є? Чи обов’язки крові вже не важать нічого?

Ліціан не відповів. Його тіло напружилося, ніби він вагався між словами й мовчанням. Арелін відчула тривогу. Варгас був уособленням тих законів, від яких Ліціан намагався звільнитися.

— Я не забув, — тихо, але твердо відказав він. — Але більше не можу цього виконувати. Я зрадив усе, що мені дали.

Варгас зробив крок уперед, у його очах спалахнуло роздратування.

— Ти зрадив свою сутність. Від цього не втечеш. Ти — спадкоємець. Якщо не виконаєш свого обов’язку, двері в Пекельний обрій для тебе зачиняться. Ти станеш вигнанцем.

Ліціан стиснув кулаки. Його вибір уже був зроблений, і дороги назад не існувало.

— Я зроблю все, що зможу, — голос звучав твердо, хоч у ньому вчувалася тінь болю. — Але я не повернуся.

— Очікувано. — Варгас гірко усміхнувся. — Та пам’ятай: той, хто відрікається від коріння, приречений на самотність. Ти більше не матимеш місця серед нас.

Його слова висіли в повітрі важким тягарем. Арелін відчула, як усе в її грудях стислося. Вона розуміла, що вибір Ліціана змінює не лише його життя, а й її.

Варгас перевів на неї погляд.

— Дбай про нього. Але знай: сила однієї людини не витримає тягаря цілого світу. Якщо він не витримає — усе, що він створить, розсиплеться.

Його постать повільно зникала в темряві, але слова продовжували звучати у свідомості Ліціана.

Арелін мовчала, відчуваючи, як між ними пульсує напруга. Вона була тією, через кого Ліціан порушив рівновагу. Тією, через кого він змінив хід своєї долі.

— Він правий, — прошепотіла вона, опустивши погляд. У її голосі звучала туга за тим, що вже не повернути.

— Я не обирав цього, — відповів Ліціан, його голос був тихим, але в ньому відчувалася глибока переконаність. — Я просто врятував тебе. І цього виявилося достатньо, щоб змінити все.

Арелін наблизилася, її очі були сповнені болю і рішучості.

— Ти врятував мене. І я не можу цього забути. Але тепер ми обоє в пастці змін, які не виправити. Що б ти не зробив — це вже частина твоєї долі.

Він дивився на неї, і щось у його погляді змінилося. Боротьба, яку він вів, була не лише із зовнішніми ворогами, а й із самим собою.

— Я не здамся, — нарешті сказав він, і його голос більше не тремтів. — Я боротимусь. За це. За нас.

Арелін зрозуміла: їхні долі переплелися остаточно. І вибір, зроблений цієї ночі, визначить усе, що буде далі.