Осквернена клятва - Рейва Морель

Арелін зібрала останні сили, зібрала свою магію й спрямувала її прямо на Велорію. Холодна енергія вирвалася з її тіла, пронизуючи захисний щит і спопеляючи темряву сліпучим світлом. Жінка зойкнула від болю й відскочила назад, не в змозі витримати удар. Нарешті, програвши битву, Велорія похитнулася й упала. Її тіло було спотворене жадобою влади та мороком, що поглинув її.

Арелін стояла серед руїн зали, важко дихаючи. Руки тремтіли, але вона стримувала свою силу, напружуючи її до межі. Темна енергія, що вирвалася з мачухи, нависала над простором, а крижаний вітер шепотів про поразку, немов намагаючись загасити останні іскри рішучості.

Її погляд зупинився на безпорадному тілі Велорії. Але очікуваного тріумфу не було — тільки гіркий жаль. Вона стала жертвою власної темряви, зруйнована тією ж силою, до якої так прагнула.

Та перш ніж Арелін встигла оговтатися, щось пішло не так. Глибоко всередині неї заворушилася тінь. Холодна. Жадібна. Небезпечна. І вона почала вириватися назовні.

— Ні... — прошепотіла Арелін, голос тремтів від болю і жаху.

Темна сила прорвалася крізь її тіло, наче розпечений метал, тягнучи за собою розриви плоті і свідомості. Арелін відчувала, як її сутність руйнується, як її власна магія, яку вона так старанно утримувала, оживає і стає нестримною.

Очі Арелін спочатку звузилися, а потім широко розкрилися, а її тіло здригнулося, немов її душу виривали із самісінького нутра. Вона впала на коліна, ледве тримаючись на ногах.

Ліціан миттєво опинився поруч, очі широко розкриті від жаху, тіло напружене до межі.

— Арелін! — голос Ліціана був гострий і рішучий. — Зосередься! Тримайся! Ти можеш керувати цим!

Арелін знехотя похитала головою, губи ледве ворушилися:

— Я... Я не можу... Це… Це занадто сильне… Я…

Її голос обірвався, коли темрява шипіла всередині, затягаючи її свідомість. Вона відчувала, як темрява загрожує поглинути її, розірвати її справжнє «я».

Ліціан не відступив. Його рука міцно обхопила її плечі, пальці стискали тканину її одягу, наче прагнули втримати її залишки від розпаду.

— Ти не можеш здатися! — Ліціан кричав крізь зойки темної енергії. — Я не дозволю тобі зникнути, Арелін!

Темрява, як живий ворог, боролася з Ліціаном. Сила, що виривалася з Арелін, шипіла й штовхала його, але Ліціан знайшов у собі неймовірний резерв сили.

Зосередившись, він випустив свою магію. Його тіні розлилися навколо, наче залізні кайдани, тиснучи на темну енергію Арелін. Холодний вітер закрутився, темрява кричала, намагаючись вирватися.

Ліціан вкладав всю свою волю в цю боротьбу, його м’язи напружені, лице спотворене болем, але він не відступав.

Арелін відчула, як поступово темрява слабшає, сповзаючи назад у її тіло під нестримною хваткою. Потроху, крок за кроком, темрява відступала, і Арелін змогла знайти куточок своєї свідомості, де вона все ще була собою.

Нарешті темрява була приборкана. Арелін сиділа на землі, безсила і здригаючись від виснаження, але темна сила вже не могла поглинути її.

Ліціан повільно відпустив її, обережно допомагаючи підвестися. Він дивився в її очі з болем і невимовною ніжністю.

— Ти це зробила. Ти витримала, — промовив Ліціан. Його голос був тихим, але сповненим стійкості та рішучості.

Арелін ледве вдихнула, намагаючись вирівняти подих, та її погляд залишався порожнім, ніби серце стиснуло коріння смутку, що пустило паростки глибоко в душі. Вона мовчала, відчуваючи, як важкість бою ще довго не відпустить її з обіймів.

Коли останні відлуння битви згасли, Арелін і Ліціан залишили руїни маєтку позаду. Ніч обіймала їх крижаним холодом, а тьмяне світло місяця відкидало довгі, примарні тіні на землю. Вони крокували вперед — загартовані болем, випробуваннями, але непохитні у своєму прагненні.

Та навіть попри перемогу, Ліціан відчував у грудях важкість. Він знав: темрява не відпустила Арелін повністю. Вона дихала, рухалася, виглядала живою… але щось у ній змінилося. Частина її могла залишитися навіки затягнутою в ту безодню, що колись загрозливо шепотіла у її свідомості.

Вони йшли поруч, мовчазні, загублені у власних думках, але Ліціан не міг відірвати від неї погляду. Його очі вивчали кожен її рух, кожен натяк на втому чи біль, що могли ховатися за її напускним спокоєм. Його пальці мимоволі стиснули її лікоть — міцно, майже непомітно, але цього було достатньо, щоб він сам відчув, наскільки боїться її втратити. Він не міг дозволити собі розслабитися. Не зараз. Не після всього, що вони пережили.