Осквернена клятва - Рейва Морель

— Чого ви шукаєте в місці, куди не ступає чужинець?

— Притулку, — відповів Ліціан. — І відповіді.

— Хто ти? І хто вона?

— Мене звати Ліціан. А це Арелін. Вона — дитя двох світів. Єдина, хто може зупинити темряву.

Ченця немов пронизала блискавка.

— Це... правда?

— Так. І вона може це довести.

Арелін заплющила очі, зосередилася. Світ навколо неї раптом спалахнув білим сяйвом. Повітря задрижало. Чернець похитнувся — ніби сама земля під ним захиталась.

— Це... це неможливо... — прошепотів він.

Але врешті зробив крок назад і відчинив двері ширше.

— Заходьте. Ми допоможемо вам.

Монастир був мов вирізаний із тиші. Тільки шелест тканини та кроків лунав у кам’яних коридорах. Їх привели до зали, де в тіні сиділи ченці — мов судді зі снів. Погляди — важкі, мов плити. Слова — рідкі, мов вода в пустелі.

— Ці діти шукають захисту, — промовив старший. — Можливо, вони — наша остання надія.

— Чому ми маємо довіряти їм? — пролунав голос із темряви.

— Бо темрява вже стоїть на порозі. І якщо вона — та, ким є...

Настала тиша. Арелін відчула, як усі погляди вгрузли в неї.

— Чого ви хочете від мене? — її голос звучав тихо, але рівно.

— Дізнатися правду. І навчити тебе контролювати те, що ти носиш у собі. Бо битва вже наближається.

Вона кивнула. Її очі горіли страхом і рішучістю водночас.

Дні в монастирі текли, мов крізь туман. Арелін навчалася, досліджувала, слухала. Вона дізналася, ким є насправді — метисом, останньою з лінії тих, хто народився між двома світами. Її сила могла створювати — і знищувати.

Але це була не лише її історія. Ліціан теж був тут. Демон. Той, хто зрікся своєї природи. І тепер щодня вони тренувалися разом — він показував їй слабкості ворогів, вона — вчилася стояти. Їхні бої були гострими, як леза. Але щось змінювалося.

Арелін почала шукати його погляд. Її дотики ставали довшими. Вона ловила себе на думці, що поруч із ним — безпечно. І це лякало більше, ніж темрява.

— Ліціане… — вона зупинилася перед ним. Її голос зірвався.

— Що трапилось? — тихо запитав він.

— Я не знаю, що зі мною. Коли ти поруч… я почуваюся інакше. Сильнішою. Живою. Але це лякає мене.

— Чому?

— Бо я не повинна довіряти. Ти — демон. Я знаю, як це закінчується.

Ліціан мовчав. І лише відповів:

— Я розумію.

Його слова не захищали, не заперечували. Вони просто були — як камінь, на який можна спертись.

— Але я не той, ким був. А ти… боїшся не мене. А того, ким станеш поряд зі мною.

Арелін здригнулася.

— Я боюсь… що покладуся на тебе. А потім ти зникнеш.

Він підійшов ближче. Вона не відступила.

— Ти вже обрала шлях, Арелін. І я йду поруч. Я не зникну.

Її серце билося, мов навіжене. Коли він узяв її за руку, вона дозволила цьому статися.

— Я боюсь, що ця сила знищить усе. І тебе теж.

— Тоді я дозволю їй знищити мене, — прошепотів він, — але не залишу тебе.

Мить між ними зависла — трепетна, ламка.

І саме в ту мить тишу розірвав крик. Різкий, дикий, пронизливий. Арелін здригнулася. Її шкіру пройняв мороз.

Це був не просто звук. Це було попередження.

Хаос ішов по їхніх слідах.