Реактивація - Кулик Степан

Пляма світла висіла просто перед очима. Не настільки яскрава, щоб засліплювати, але достатньо для того, аби дратувати і заважати. Прокидатися було ліньки, тож я лише пробурчав щось невдоволено і, покректуючи, повернувся на бік, обличчям до стіни. Дарма… Пляма не здалася і перемістилася разом зі мною, вперто тримаючись десь на рівні носа. Трясця…

Я спроквола розліпив повіки, все ще перебуваючи у дрімоті і прокинувся остаточно.

В кімнаті панувала цілковита темрява. Як і належиться будь-якому замкненому приміщенню. Ні, у боксах підвищеного комфорту, в настінні панелі додають якісь флуоресцентні чи люмінесцентні… ніколи не міг запам’ятати, яка різниця… домішки і там стіни виділяють легке світіння, забезпечуючи в приміщенні приємну атмосферу домашнього затишку. Але це — в секторі для багатіїв. А у моєму економ-житлі подібна розкіш передбачена не була. Добре, хоч на звукоізоляції не зекономили, і на тому спасибі.

Отже, світло мені приснилося. Ну і грець із ним… Та раз уже прокинувся, треба напитися. Процес регенерації вимагає велику кількість рідини.

Підвівся, прислухаючись до власного тіла і з задоволенням відмітив, що в більшості больові відчуття суттєво вщухли. Залишився лише далекий відгомін. А декотрі взагалі почали свербіти — що вказувало на близькість остаточного одужання. Трясця… Мені б ці два дні жерти від пуза, особливо налягаючи на м’ясо та сири, уже б як новенький був. Але, з огляду на те, що організм отримав лише збалансований мінімум поживних речовин, то результат і так непоганий. Можна було очікувати і гіршого.

Навпомацки, в шести квадратах важко заблукати, дістався умивальника. Пив доки не відчув що ось-ось лусну. Заодно виконав і протилежну процедуру, щоб не зриватися ще раз за годину-другу… З жалем машинально провів пучками по спорожнілій тарілці і знову вернувся на тапчан.

Спати… Заходить до хати зоря-зоряниця і гомін стихає кругом…

Трясця. Пляма світла вискочила наперед мене, як розбійник з-за рогу, досить було лише заплющити повіки.

Відкрив очі — темрява. Закрив — бісова цятка тут як тут.

— Транглютація Османа!  — вилаявся спересердя. — Що в біса відбувається?!

«Об’єкт знайдено… Активовано… Ймовірність контакту вісімдесят три відсотки…» — зашурхотів у голові механічний, позбавлений будь-яких відтінків голос.

— Шо? — я мимоволі сів і заозирався. Абсолютно безглуздо. Враховуючи суцільну темряву в кімнаті.

Простягнув руку і натис вмикач. Легке світло нічника одразу висвітило всі закутки жилого боксу. Наочно демонструючи, що в приміщенні окрім мене більше нікого немає.

— Галюни? — я розгублено потер перенісся, яке одразу ж нагадало про недавній перелом легким свербцем. — Дивно… Вперше чую, щоб регенерація супроводжувалася такими побічними ефектами.

«Ти мене чуєш?!!» — заволало в ту ж мить у голові так, що аж у вухах задзвеніло.

— Трясця! — вилаявся. — Тихіше можна? Я ж не глухий… Був.

«Перепрошую… Нелади з налаштуванням… — забубоніло наче в самих мізках, але з кожним словом усе тихіше. — Так краще?»

— Значно… Але можна і ще трохи тональність знизити.

«Без проблем… — голос у голові перейшов на нормальний рівень. Як розмовляють за столом, сидячи один навпроти одного. — Годиться?»

— Годиться, — кивнув я. — Залишилося зрозуміти: що ти таке і якого дідька робиш в моїй голові?

«Поясню. Але спершу дай відповідь на кілька запитань. Не проти?»

— Чому ні? Якщо я не сплю — то байдуже як час до ранку гаяти. А якщо сплю, то тим паче. Смішно перечити власним сновидінням.

«Я не сновидіння… Але не будемо забігати наперед. І так… де ти знаходишся?»

— У спальному боксі.

«А ширше?»

— Південно-східний сектор, категорія «Д»

«Ще ширше?»

— Житловий модуль. Купол 19. 

«А ще глобальніше?»

— Трясця… Я географію у школі не надто полюбляв. Тож, не гарантую точність. Здається — кластер Х, південний материк. Але не точно.

«Не страшно. Це ми потім з’ясуємо. Але не спиняйся. Розсовуй межі простору ще більше. І так, ти перебуваєш на…»

— Терра двісті один? Ти це хотів почути? Назву планети?

«Саме так… Тепер можна і відрекомендуватися. Я — ШІ 815/М-В. Загалом — штучний розум. А конкретніше — центр управління Терра-201»

— Ну, тепер усе зрозуміло, — фиркнув я. — Штучний розум… ти б іще про міжзоряні польоти розповів. Чи дідуся Морозенка? В нього, до речі, значно простіше повірити.

«Не віриш у існування штучного розуму?»

— Ну, як тобі сказати. У дитсадку нам розповідали різні казки. В тому числі і про ШІ. Але от яка халепа. За понад двадцять років життя я так ні разу і не знайшов підтвердження його існування. А дідусь Морозенко мені одного разу, під Новий рік, поклав під подушку жуйку. З апельсиновим смаком. Того й кажу, що в нього я повірю охочіше.