(не) ідеальний чоловік - Катерина Орєхова

Я швидко натяг на себе куртку і, підхопивши рюкзак, відчинив двері та запропонував Вероніці вийти. 

Дівчина судячи з усього вирішила змінити тактику. Замість істерики та криків, вона замовкла і мовчки пішла до виходу. Вже закриваючи кафедру, я почув схлипи. Чорт! Знає ж, що я не витримую жіночі сльози. 

Все ніжне ставлення до жінки, яке мені вбивали в голову з маленького віку, збунтувалося. Але я змусив себе проігнорувати її тремтячі губи та солоні доріжки на щоках і мовчки попрямував до сходів. 

Вероніка пішла за мною, все ще схлипуючи: 

— Як же ти можеш кинути мене в такій ситуації? А як же все, що між нами було? Ми ж були щасливі… — шепотіла вона, йдучи за мною крок за крок і продовжуючи витирати сльози. — Я думала, що ти любиш мене… 

Вона схопила мене за руку, змушуючи обернутися до неї обличчям. Я дивився в її обличчя і розумів, що не відчуваю нічого, крім роздратування. Мені не чіпали очі, наповнені сльозами, і відкриті губи. Я просто хотів, щоб вона дала мені спокій. 

— Будь ласка, Ромо, допоможи мені… — прошепотіла вона і притиснулася до моїх губ своїми.