Хтива мрія. Книга перша - Єва Басіста

Уже здіймаюся, аби бігти. Але тут палка в колесо - дзвінок. На екрані ім’я Галі. Дивуюся, але моментально беру та чую подругу:

- Насте, а можна тебе попросити якесь знеболювальне, бо так голова тріщить, що це цілковитий капець. А у мене в аптечці лише зеленка, корвалмент та джгут. Ними мій головний біль ну ніяк не полегшити.

- Добре, щось зараз найду та принесу.

- О, дякую! І водички ще.

- Ок.

- Тоді чекаю на тебе, моя рятівнице, - говорить та вимикає.

У косметичці знаходжу ібупрофен, який закидаю до своєї маленької сумочки, а там спускаюся на перший поверх. Йду на порожню кухню та у нижній шухляді знаходжу склад пляшок.

Маленької, на жаль, нема. Лише  великі … Вибору нема. Беру одну таку та засуваю шухляду.

Промиваю на всяк випадок, а там наливаю з фільтра воду. Набираю повну пляшку.

Сьогодні вода зайвою не буде. На дворі, попри вечір, ще дуже спекотно - двадцять дев’ять градусів за Цельсієм.

- Дякую за запрошення, обов'язково буду… Може навіть із Євою, - чую голос тата, який заходить на кухню. - Бувай.

- Що за запрошення? - цікавлюся та нарешті наповнюю пляшку. Відставляю фільтр із водою та обертаюся.

- На виставку картин, яка має відбутися наприкінці літа, - пояснює він. - Ще, на жаль, поки точної дати нема. Проте якщо ще не поїдете, то разом підемо, а якщо ні… Як уже буде.

Ось зараз не хочу думати про кінець літа, бо тоді… Бо тоді доведеться повертатися до Італії - університет, а перед цим ще треба до бабусі в Корею навідатися.

А туди я зовсім не хочу. Я люблю бабусю, але мені там дуже сильно не подобається. Ще гірше, аніж в Італії.

- А можна, щоб бабуся наприкінці літа до нас приїхала? - питаюся у тата. - Вона тут давно не була…

- Я не проти, але з цим питаннями краще йди до мами, - стинає плечима. - Не мені це вирішувати.

- Тоді я попрошу маму про це, - закладаю волосся за вуха та озвучую думки в голос. - Бо мене від Кореї ще більше нудить, аніж від Італії. Скоріше б завершити те навчання та більше там не тинятися.

- Ще небагато, -  холодно відповідає.

- Небагато, - невдоволено повторюю, злегка скривлюючись. - А коли там жахливо не подобається, то ще два роки виглядає, мов заслання. Переконана, що тут так само вчать, а може навіть краще. Це тільки здається, що у сусіда трава зеленіша… Всюди вона однакова.

- Насте, не починай… Зараз такий час, що освіту треба мати якісну… Також твоєму дідусю треба здоров'я підправити.

Кидаю скептичний погляд на тата. Він мене смішить, а особливо щодо останнього.

- Ага… А як він його «підправить», якщо щодня випалює по декілька їдючих сигар, а ліки від серця міцною кавою запиває. Ніколи! І коли кажеш, що не можна таке робити, то починає бурчати, що яйця курку не вчать. Тому не треба розповідати брехню.

Хмикаю та закручую пляшку. У дідуся без перебільшення дуже складний характер, який з віком тільки погіршується.

- Тільки  маму ще слухає, - додаю. - Але зараз уже вкрай рідко.

Тато не відповідає, а там взагалі змінює тему:

- А ти куди зібралася?

- До клубу. Мене вже Галя чекає, - беру пляшку.

- До ранку? - запитує.

- Так.

- Зрозуміло.  Гарно відпочити.

- Дякую, - йду з кухні та невдовзі сиджу в авто. А Галя випиває таблетки й мовить:

- Ти мене врятувала, бо так боліла ця макітра, що думала дуба дам, або випадково у нього в’їду. І ще так розболілася несподівано. Нормально себе почувала, а тут, мов хтось схопив кувалду та як став гатити… Ледве доїхала до твого дому.

- Мабуть, від спеки, - висловлюю версію подрузі, яка сьогодні ідеально вирівняла своє каре. - Сонце шкварить, мов сказилося. Можна температуру кондиціонера трішки понизити? Мені жарко, що зараз язика висолоплю.

- Звісно, - каже та запитує. - Насте, а як там твої стосунки з Романом? Бо ти у нього так часто пропадаєш, а ділитися інформацією зовсім не хочеш.

- Та наче нормально, - понижаю температуру на два градуси.

- Ти постійно кажеш нормально… А деталі? Насте, я тобі все розповідаю, а ти… Зовсім говорити не хочеш, а  я образитися можу.

- А що ти саме хочеш почути? Не секс же до дрібниць обсмоктувати?

- Чому б ні? Може щось нове дізнаюся. Захочу спробувати.

- Ой, тебе не змінити.

- Не змінити… Але не забувай, що якби не я - нічого не було. А то сиділа за столиком та жаботіла, мов крякушка, яка бузька злякалася, - не цікава йому, не цікава… Трішки ініціативи у свої руки та бігом стала цікава, що з його ліжка майже не вилазиш і подругу ігноруєш. Короткими фразами годуєш.

- Не спеціально… Просто особливо нема що розповідати. Маємо цукерково-квітковий період. Ніби сама не знаєш, який він.

- Солодкий та приємний…