Молодий місяць - Стефані Маєр

— Не думаю, що це необхідно, — мовив Едвард, цього разу трохи різкіше. — Я знаю ваші інструкції, Феліксе. Я не порушив ніяких правил.

— Фелікс просто хотів указати вам на небезпечну близькість до сонця, — сказала лагідним голосом друга постать. Вони обоє були одягнені в димчато-сірі накидки, які сягали до землі й роздувалися на вітрі. — Дозвольте провести вас у надійніше місце.

— Я йтиму за вами, — сказав Едвард сухо. — Белло, чому б тобі не повернутися на площу, на фестиваль?

— Ні, вона піде з нами, — сказала перша тінь пошепки, дивлячись на мене дивним поглядом.

— Не думаю, що це гарна ідея, — вдавана ввічливість кудись зникла. Тепер голос Едварда був сухий і холодний. Він ледь помітно нахилився вперед, і я зрозуміла, що він приготувався до бою.

— Ні, — вичавила я з себе.

— Чш-ш-ш, — пробурмотів він тільки для мене.

— Феліксе, — застерегла друга, розумніша тінь. — Не тут, — і тоді повернулася до Едварда: — Аро просто хоче знову поговорити з вами, якщо ви зрештою вирішили не користуватися нашими послугами.

— Звичайно, — погодився Едвард. — Але звільнімо від цього дівчину.

— Боюся, що це неможливо, — сказала ввічлива тінь, немов вибачаючись. — Ми повинні виконувати накази.

— Тоді я боюся, що не зможу прийняти запрошення Аро, Деметрі.

— Чудово, — промуркотів Фелікс. Мої очі уже звиклися з темрявою, і я побачила, що Фелікс був дуже великий, високий і широкий у плечах. Його кремезність нагадала мені Еммета.

— Аро буде розчарований, — зітхнув Деметрі.

— Я впевнений, що він це переживе, — відповів Едвард.

Фелікс і Деметрі підкралися ближче до провулка, наближаючись до Едварда з обох боків. Вони хотіли змусити його відійти вглиб провулка, щоб уникнути випадкових свідків. Жодний сонячний промінчик не пробрався б до їхньої шкіри — так щільно вони були закутані у свої сірі плащі.

Едвард не зрушив із місця. Він приготувався загинути, захищаючи мене.

Раптом голова Едварда повернулася в напрямку темного звивистого провулка, Деметрі та Фелікс зробили те саме. Вони почули чи то звук, чи то рух, занадто тихий для моїх відчуттів.

— Поводьмося належним чином, — запропонував мелодійний голос. — Серед нас леді.

Аліса наблизилася до Едварда, стала у невимушену позу. В її рухах не було й натяку на напруженість. Вона здавалася такою маленькою, такою тендітною! Її маленькі ручки розмахували, немов у дитини.

Деметрі та Фелікс виструнчилися, їхні плащі роздувалися від поривів вітру, що здіймалися в провулку. Обличчя Фелікса скривилося. Мабуть, вони не дуже любили такі несподіванки.

— Ми не самі, — нагадала вона їм.

Деметрі озирнувся. За кілька ярдів від нас на площі стовбичило невелике сімейство з дівчатками у червоних сукнях і спостерігало за нами. Мати швидко говорила щось своєму чоловікові, не зводячи з нас очей. Коли Деметрі подивився на неї, вона відвела погляд. Батько ступив кілька кроків у напрямку площі й постукав по плечу одного з чоловіків у червоних спортивних куртках.

Деметрі похитав головою.

— Будь ласка, Едварде, давайте будемо розсудливими, — мовив він.

— Давайте, — погодився Едвард. — І тепер ми спокійно звідси підемо.

Деметрі розчаровано зітхнув.

— Принаймні давайте обговоримо все конфіденційно, без свідків.

Шість чоловіків у червоному приєдналися до невеличкого сімейства і схвильовано спостерігали за нами. Я була впевнена, що Едвардова захисна позиція переді мною викликала в них тривогу. Я хотіла їм крикнути, щоб вони втікали.

Стиснувши зуби, Едвард виразно вимовив:

— Ні. Фелікс усміхнувся.

— Достатньо, — сказав якийсь інший, високий і пронизливий голос позаду нас.

Я зазирнула під другу Едвардову руку й побачила маленьку темну фігурку, яка наближалася до нас. Я зрозуміла, що це також один із Волтурі. Але хто?

Спочатку я подумала, що це хлопчик. Новоприбулий був такий самий маленький, як і Аліса, з довгим світло-каштановим волоссям. Його тіло було також загорнене в плащ, але той був темнішим, майже чорним. Тіло було тонке й гнучке, тож важко було визначити стать. Обличчя було занадто вродливим, як на хлопчика. На тлі цього прекрасного обличчя з широко розплющеними очима й пухкими губками янгол Ботічеллі скидався б на справжню гаргулю[17]. Навіть незважаючи на похмурі темно-червоні райдужні оболонки очей.

Постать була настільки невеличка, що реакція на її появу мене здивувала. Фелікс і Деметрі одразу ж розслабилися й розчинилися в тіні навислих стін.

Едвард опустив руки й також розслабився, але не з власної волі.

— Джейн, — зітхнув він покірно, впізнавши її.

Аліса склала руки на грудях, на її обличчі застиг байдужий вираз.

— Прямуйте за мною, — мовила Джейн, її дитячий голос звучав монотонно. Вона повернулася до нас спиною та плавно ковзнула в темний провулок.

Фелікс жестом пропустив нас уперед, самовдоволено усміхнувшись.

Аліса йшла за маленькою Джейн. Едвард обняв мене рукою за талію й підштовхував уперед. Провулок звернув униз і почав звужуватися. Я подивилася на Едварда, в моїх очах читалися жахливі запитання, але він тільки хитав головою. Хоча я й не чула ніякого руху позаду нас, та була впевнена, що решта йдуть назирці.

— Що ж, Алісо, — мовив Едвард звичним тоном, поки ми йшли. — Мабуть, не варто було дивуватися, побачивши вас тут.

— Це була моя помилка, — відповіла я таким самим тоном. — І я мусила її виправити.

— Що трапилося? — голос його був увічливий, наче він просто цікавився. Я зрозуміла, що це він через ту пару вух позаду нас, які уважно дослухаються до кожного слова.

— Це довга історія, — мовила Аліса, її очі блиснули, подивившись на мене, а тоді вдалечінь. — У кількох словах: Белла й справді скочила зі скелі, але не намагалася вкоротити собі віку. Це такий собі екстремальний вид спорту.

Я почервоніла й відвела погляд, намагаючись знайти маленьку темну постать попереду, але її ніде не було. Я могла тільки уявити, що він зараз читає в думках Аліси. Белла ледь не втопилася, її переслідують вурдалаки, вона дружить із вовкулаками…

— Гм, — мовив Едвард коротко. І куди тільки дівся байдужий тон його голосу?

Провулок викривився, досі спускаючись униз, тож я й не помітила, що ми зайшли в тупик, поки не наблизилася до глухої цегляної стіни. Маленької постаті на ім’я Джейн ніде не було видно.

Аліса не вагалася, навіть не сповільнила кроку, наближаючись до стіни. Тоді з невимушеною граційністю вона зникла в непримітному отворі.

Отвір схожий був на злив, розташований у найнижчій точці бруківки. Я й не помітила його, поки Аліса не зникла. Отвір був невеличкий і темний, наполовину затулений ґратками.

Я вагалася.

— Все нормально, Белло, — сказав Едвард тихо. — Аліса тебе зловить.

Я невпевнено подивилася на отвір. І подумала,