Молодий місяць - Стефані Маєр

Цього було недостатньо, щоб вселити в мене надію; це не принесло мені такого полегшення, як Алісі. Існувало ще так багато варіантів, за яких ми могли запізнитися! І якщо я не потраплю у Волтерру, мені не вдасться умовити Алісу не відправляти мене назад додому.

— Алісо?

— Що?

— Я заплуталася. Як ти можеш бачити все це так чітко? А ще ти бачиш такі далекі події — речі, які можуть і не трапитися?

Її очі звузилися. Цікаво, чи вона здогадалася, про що я думаю.

— Я бачу все так чітко, тому що воно відбувається зараз або станеться зовсім скоро, а ще я справді зосередилася. Наміри, які здійсняться нескоро, приходять самі собою — це радше несподівані, малоймовірні спалахи. До того ж я бачу таких як я краще, ніж таких як ти. А бачити Едварда найлегше, тому що я звикла за ним наглядати.

— Іноді ти бачиш мене, — нагадала я їй. Вона похитала головою.

— Не так чітко. Я зітхнула.

— Я б так хотіла, щоб ти не помилилася щодо мене! З самого початку, коли тобі вперше прийшло видіння мене, ще до того, як ми зустрілися…

— Що ти маєш на увазі?

— Ти бачила, що я стану однією з вас, — я ледве витиснула з себе ці слова.

Вона зітхнула.

— Тоді це було можливо.

— Тоді, — повторила я.

— Насправді, Белло… — якусь мить вона вагалася, а тоді, здається, зробила вибір. — Якщо чесно, то все зайшло задалеко. Я обмірковую можливість того, щоб зробити тебе такою як ми самотужки.

Я витріщилася на неї, завмерши від шоку. Але мій розум відкинув цю ймовірність. Я не могла дозволити собі сподіватися на таке — раптом Аліса передумає!

— Я налякала тебе? — поцікавилася вона. — Я гадала, що це саме те, чого ти хочеш.

— Я хочу! — мовила я, задихаючись. — О Алісо, зроби це зараз! Тоді б я змогла тобі допомогти — і не гальмувала б тебе більше. Вкуси мене!

— Тихіше! — попередила вона. Стюард знову подивився на нас. — Подумай тільки, — прошепотіла вона. — У нас не достатньо часу. Ми до завтра повинні бути у Волтеррі. Ти ж корчитимешся від болю кілька днів, — із цими словами вона скривилася. — Не думаю, що решта пасажирів нормально на це відреагують.

Я прикусила губу.

— Якщо ти не зробиш цього зараз, то передумаєш.

— Ні, — насупилася вона, на її обличчі з’явився сумний вираз. — Не думаю. Звісно, Едвард оскаженіє, та що він зможе вдіяти?

Моє серце забилося швидше.

— Зовсім нічого. Вона тихо засміялася, а тоді зітхнула.

— Ти занадто мені довіряєш, Белло. Я не впевнена, що зможу це зробити. Мабуть, я просто тебе вб’ю.

— Все одно я використаю цей шанс.

— Ти така дивна, Белло, навіть як на людину.

— Дякую.

— Ой, ну, в усякому разі це тільки припущення. Спершу нам треба пережити завтрашній день.

— Гаразд.

Але принаймні тепер у мене з’явилася хоч якась надія, якщо ми все-таки виживемо. Якщо Аліса дотримає слова — і якщо вона не прикінчить мене, — тоді Едвард може бігати за своїми тимчасовими захопленнями, скільки йому заманеться, а я зможу слідувати за ним. Я не відпущу його просто так. Можливо, коли я стану вродливою та сильною, йому більше не захочеться захоплюватися.

— Поспи ще трохи, — мовила Аліса. — Я обов’язково збуджу тебе, якщо буде щось новеньке.

— Гаразд, — пробурмотіла я, впевнена на всі сто, що мені не вдасться заснути. Аліса поставила ноги на крісло, обняла їх руками та схилилася вперед, поклавши чоло на коліна. Вона розкачувалася назад і вперед, щоб зосередитися.

Я відкинула голову на сидіння й почала за нею спостерігати — я помітила, що вона опустила шторку, аби заховатися від сонця на сході.

— Що відбувається? — пробурмотіла я.

— Вони йому відмовили, — сказала вона тихо. Раптом я помітила, що її ентузіазм немов рукою зняло.

Слова застряли в горлі, я почала панікувати.

— Що він збирається робити?

— Спочатку все було так хаотично. Я бачила тільки раптові спалахи, так часто він змінював свої плани.

— Які плани? — тиснула я.

— Це був жахливий момент, — прошепотіла вона. — Він зібрався на полювання.

Вона подивилася на мене й побачила, що я нічого не зрозуміла.

— В місті, — пояснила вона. — Він уже майже зробив це, але в останню мить передумав.

— Він не захотів розчаровувати Карлайла, — пробурмотіла я. Тільки не зараз.

— Можливо, — погодилася вона.

— У нас іще є час? — запитала я й відчула, як змінився тиск у салоні. Літак почав знижуватися.

— Сподіваюся, що є — якщо Едвард дотримуватиметься свого останнього рішення, то, мабуть, ми встигнемо.

— А що за рішення?

— Він вирішив нічого не ускладнювати. Збирається просто вийти на сонце.

Просто вийти на сонце. Ось і все.

Цього буде достатньо. У моїй пам’яті зринув образ Едварда на галявині — блискучого, сяйливого, немов його шкіра зроблена з мільйонів огранених діамантів. Жодна людина, якій випало щастя побачити таке видовище, цього не забуде. Безперечно, Волтурі такого не допустять. Ніколи, якщо хочуть і надалі приховувати своє місто від людського ока.

Я подивилася на тьмяне сірувате світло, що лилося крізь відчинене вікно.

— Ми не встигнемо, — прошепотіла я, і горло в паніці здавило. Вона похитала головою.

— Саме зараз він схильний до мелодраматичності. Він хоче зібрати якомога більшу аудиторію, отже, обере головну площу, біля башти з годинником. Там високі стіни. Він чекатиме до полудня, поки сонце опинитися просто у нього над головою.

— То значить, у нас є час до полудня?

— Якщо нам пощастить. І якщо він дотримуватиметься саме цього плану.

Голос пілота з динаміків, спочатку французькою, а потім англійською, оголосив про приземлення. Вогники на ременях безпеки засвітилися і дзенькнули.

— Як далеко Волтерра від Флоренції?

— Все залежить від того, як швидко ти їдеш… Белло?

— Так? Вона уважно подивилася на мене.

— Сподіваюся, ти не матимеш нічого проти краденої машини?

Яскраво-жовтий «Порш» із шумом зупинився за кілька кроків від місця, де я стояла. Ззаду на багажнику красувався срібний напис «турбо». Всі, хто стояв на людному тротуарі, витріщилися на машину, а тоді на мене.

— Хутчіш, Белло! — нетерпляче гукнула Аліса крізь відчинене пасажирське вікно.

Я підбігла до машини і залізла всередину, почуваючись так, наче у мене на голові чорна панчоха.

— Тихіше, Алісо, — шикнула я. — А не могла ти вкрасти ще примітнішої автівки?

Салон був оббитий чорною шкірою, а вікна тоновані. Всередині я почувалася безпечніше, там було темно, немов уночі.

Аліса вже шалено петляла в потоці машин — проскакуючи крізь маленькі проміжки між автівками, а я в