Звичайна вдячність - Вільям Кент Крюгер

Гас умів чудово оповідати історії: ніколи не вгадаєш, де правда, а де вигадка, а тим паче коли він ще й трішки хильне.

Він був одягнений у футболку, яка від роботи забруднилася. Так захопився копанням, що й не помітив, як ми підійшли:

— Привіт, Гасе, — привітався я.

Він підвів голову, тримаючи в руках лопату, її лезо стирчало з землі. Він невдоволено вирячився на нас:

— Що ви тут робите?

— Можна з тобою хвильку поговорити?

— Зараз?

— Так, це важливо.

Він викинув ще трохи землі нагору, встромив у землю лопату, зняв шкіряні рукавиці і засунув їх у задню кишеню штанів. Виліз із ями і став поруч із нами.

— Гаразд, кажіть.

Тієї миті я нічого не міг йому відповісти. Просто вирячився на купу землі, там щось рухалося. Придивився ближче — то повзали черв’яки. А потім перевів погляд на яму, куди наступного дня опустять Аріель. Вона нітрохи не була схожа на вирізьблену скриньку, сльози підступили до горла. Джейк тупо дивився туди, куди і я. Скоріш за все, наші думки збігалися, мені стало шкода Джейка. Навіщо я притягнув його з собою…

— Ходімо туди, — запропонував Гас. Він обійняв нас із Джейком за плечі і повів до липи. Ми сіли на траву, і я розповів усе, як було. Під кінець історії Гас аж змарнів.

— Що нам робити? — запитав я в нього.

— Потрібно все розповісти татові, — такою була Гасова відповідь.

— Знаю, — закивав головою на знак згоди.

— У тому не лише ваша провина, хлопці. Мені не варто було показувати вам кляту пічку з трубами, — Гас підвівся. — Мерщій до батька. Усе йому розкажіть.

— Він лютуватиме, — відповів Джейк.

— Думаю, так. Однак на кого і треба злитися, то це на Доула.

— А що з Доулом? — запитав я.

— Доула я беру на себе, — Гас подивився в напрямку містечка.

Ліз відчинила нам двері і повідомила, що тато нещодавно поїхав, а мама відпочиває. Вона запитала, чи не голодні ми, запропонувала печиво з молоком, проте ми відмовилися. Вискочили з тіні ґанку і попрямували додому.

Ліз крикнула нам услід:

— Це мине, хлопці. Я обіцяю!

Я щойно повернувся з мертвого міста, де все здавалося втраченим назавжди і хоча кивнув на знак згоди, але словам Ліз геть не вірив.

Поки брели додому — ні пари з вуст. «Паккард» заховався в гаражі, проте тата в будинку не виявилося. Ми перейшли на той бік вулиці: тато був у своєму кабінеті в церкві. Не працював, сидів і розглядав зерносховища та колії з вікна. Я постукав по одвірку, батько обернувся. Миттєво помітив наші зачіски:

— Містер Бейк був надто зайнятий, щоб узятися за вас?

— Ні, — відповів я йому. — Є інша причина, чому ми не підстриглися.

— Яка?

— Нам відомо про Карла.

— Що вам відомо про Карла? — татове обличчя навіть не здриг­нулося.

— Що він гомосексуаліст.

Тато намагався не виказати свого подиву, проте не помітити це було важко:

— Чому ви так вважаєте?

— Ми чули, як він це тобі розповідав.

Далі я пояснив усе, розповівши про пічку, труби, Доула.

— Боже милостивий, — мовив тато. — Бідолашний хлопчик, — він підвівся і поклав руку на лоб. Загудів потяг неподалік від нашої оселі. Тато стояв, глибо замислившись. Коли товарняк від’їхав подалі, він перевів погляд на нас. — Мені дуже неприємно, що ви підслуховували, але ми якось знайдемо вихід із ситуації. Поговорю з Гасом пізніше, а зараз мушу поїхати до Карла.

Тато вийшов з церкви, ми йшли слідом до гаража. Батько дістав з кишені ключі і наказав:

— Приготуйте собі щось на обід і перевдягніться. По обіді відбудеться прощання з покійною.

— А мама? — запитав Джейк.

— Вона приїде. Але зараз ліпше подбайте про себе.

Батько сів у машину, і виїхав з гаража. Наш «Паккард» покотив вулицею