Звичайна вдячність - Вільям Кент Крюгер

— Хто його зна.

Джейк кинув обскубану травинку на землю:

— Усе здається інакшим.

— Знаю.

— Я іноді боюся.

— Чого?

— Що мама не повернеться. Я маю на увазі, що вона може повернутися додому, але такою, як раніше, не стане.

Я чудово розумів, що мав на увазі брат.

— Ходімо, — мовив йому. — Провітрімося трохи.

Ми пішли подалі від похоронного бюро пана Ваеля, спустилися вулицею вниз, за рогом повернули ліворуч, ще трішки — й ось перед нами Глісон-парк. Дітвора грала в бейсбол, я постояв трохи, спостерігаючи за метушнею. Я знав декого з гравців, особливо тих, що були менші за мене, тобто братового віку. Думаю, Джейк знав їх також, можливо, це були саме ті хлопчаки, що знущалися з брата через заїкання, тому на гру уваги він не звертав. Тупцював на місті, підкидаючи ногами землю.

— Я бачив містера Редстоуна, — промовив Джейк.

— Редстоуна? Господи! Де?

Літо добряче нас змінило, брат навіть бровою не повів, почувши, як я згадав ім’я Господа всує.

— Я бачив його уві сні.

— Кошмар, так?

— Ні. Аріель, до речі, там теж була.

Сестра ніколи мені не снилася, проте переслідувала, коли не спав. Хоча двері в її кімнату були зачинені, я час від часу прокрадався туди і просто стояв. Запах, який сповнював кімнату, — парфуми «Шанель № 5». Вона їх, звісно, ніколи собі не придбала б, це був дідів та Ліз подарунок на її шістнадцятиріччя, яким вона користалася лише за особливої нагоди. Вона була ними напахчена, коли зникла. Я заплющував очі в її кімнаті і вдихав аромат; від того виникало відчуття, ніби сестра ще й досі з нами, — по щоках бігли сльози.

Редстоун — інша річ. Я часто наздоганяв його у снах, чіпляючись за колії на естакаді. Намагався його спіймати, перш ніж Ворренові вдасться втекти.

— Що вони робили у сні?

— Аріель грала на піаніно, містер Редстоун танцював.

— З ким?

Зав’язалася суперечка між Марті Шунфельдт і хлопчиною, що стояв на другій базі. Ми кілька секунд спостерігали за ними, а потім Джейк додав:

— Сам танцював, вони були у великій кімнаті, схожій на танцювальну залу. Аріель видавалася щасливою, а він — ні. Він увесь час озирався, ніби боявся, що хтось за ним шпигує.

Звідтоді, коли я вирішив відпустити чоловіка, який, імовірно, і вбив сестру, мені відчайдушно хотілося розповісти про свій вчинок. Тягар цієї таємниці я повсякчас носив із собою і страшенно жадав його позбутися. Іноді мені здавалося, що зізнання допоможе здихатися цієї ноші. На мить я задумався навіть про те, щоб розповісти про все Джейкові — єдиній особі, яка мене зрозуміла б. Але не зміг. Лишив собі цей гріх і промовив лишень:

— Я волів би, щоб тобі наснилося, як він горить у пеклі.

Марті Шунфельдт штовхнув другого захисника, і гравці обох команд збіглися до них. Запахло бійкою, двоє хлопчаків уже стали в позу.

— Я розмовляю з Аріель, — вів далі Джейк.

— Що ти маєш на увазі? — я відвів погляд від суперечки.

— Це схоже на молитву, — брат стенув плечима, — проте трохи інакше. Я просто іноді з нею розмовляю, ніби вона зі мною поруч і слухає, як то було раніше, пам’ятаєш? Я не знаю, чи вона мене чує. Проте я від того ліпше почуваюся, ніби вона нікуди не зникала.

Мені хотілося відповісти, що вона пішла, вона справді пішла, бо я так відчував, проте я прикусив язика і залишив Джейка зі своїм уявленням реальності.

Хлопці розтягли Марті і другого захисника — гру можна було продовжувати. Не знаю чому, але я раптом відчув полегшення.

— Ходімо, — додав брат. — Нам краще повернутися. Шукатимуть.

Посеред темної ночі після прощання мене розбудив телефонний дзвінок. Тато вийшов зі спальні, я теж зірвався, стояв на порозі і дивився, як він човгав до телефону нагорі в коридорі. Він слухав, його обличчя скам’яніло сон як рукою зняло. Я почув його шепіт:

— Боже милостивий, — він хитав головою і не вирів у те, що чує. — Дякую, шерифе.

Тато поклав слухавку, стояв онімілий, витріщаючись у темний кінець сходів.

— Що трапилося, татку?

Його очі повільно поглянули на мене, він досі мовчав. Сталося якесь горе.

— Карл Брендт… Мертвий.