Українська література » » Звичайна вдячність - Вільям Кент Крюгер

Звичайна вдячність - Вільям Кент Крюгер

---
Читаємо онлайн Звичайна вдячність - Вільям Кент Крюгер
брат зупинився на мить, знову подивився на сонце. — Я хотів би знати, чи було страшно Аріель.

Я намагався гнати від себе ці думки. Помирати і бути мертвим — різні речі. Бути мертвим не так уже й страшно — це було фіналом усього. Якщо ти вірив у Бога, а я вірив, тоді це було не таке вже й погане місце. Але помирати — жахливий процес, який міг бути сповнений болю, страждань та страху. Думати про це мені не хотілося, і я відчув, що зараз схоплю Джейка і витрушу з його голови весь цей мотлох.

З вулиці Тайлер наближався «Паккард», він перескочив через колії, одразу позаду їхав дідів «Б’юїк». Машини під’їхали до парковки біля церкви і стали на відгороджене жовтою стрічкою місце. Тато допоміг мамі вийти з машини. Навіть звіддалік я міг сказати напевне: якби подув сильніший вітер, вона звалилася б із ніг.

— Ходімо, — зітхнув Джейк і підвівся.

Ми зайшли до церкви разом — саме так, як хотів тато. Мама тримала його за руку. Батьки йшли попереду, потім ми з братом, Ліз та дід позаду. Диякон Ґрізвольд роздав нам програмки, балачки вщухли, і нам звільнили прохід. Ми дійшли до першого ряду, вишикувались і сіли. Труна Аріель стояла перед огорожею вівтаря, навколо були квіти, дуже схожі на ті, що й під час прощання. І хоча за день до того мені не було боляче дивитися на труну, в суботу я всіляко відводив від неї погляд. Я розглядав вітражні вікна позаду вівтаря, уявляв, як тріщатимуть шибки, коли вистрілити по них з рогатки. Лоррейн Ґрізвольд зайшла з бокових дверей і сіла біля органа. Пастор Стефанс вийшов за нею і зайняв своє місце біля кафедри. Тієї миті Амелія Клемент, яка сиділа поруч із сином та чоловіком, підвелась і пішла між рядами до органа — місця, де стояв хор. У храмі запала тиша, Лоррейн почала грати щось ніжне, сумне й класичне. Я міг би подивитися в програмку й дізнатися, що обрав тато, але думки витали десь далеко, відносячи мене якнайдалі від усього, що відбувалося навколо. Протягом цілого дня я думав, коли щось стає нестерпним, єдиний вихід — максимально себе дистанціювати, і тієї суботи зробив саме так. У голові крутилися події цього літа: маленький Боббі Коул, мертвий мандрівник, день, коли я штовхнув Морріса Інґдала в кар’єр, утеча Воррена Редстоуна через естакаду під час зливи, прогулянка на конях з Джинджер Френч, Карл Брендт, який врізався машиною в дерево. Як результат — я пам’ятав про службу лише те, що вона тривала цілісіньку вічність. Люди підходили до кафедри і щось говорили. Як я дізнався потім, вони ділилися приємними спогадами про Аріель, але тієї миті мене там не було, їхні слова були німими. Усі співали, скоріш за все, співав і я, лунала знайома музика. Не пам’ятаю жодного слова з промови пастора Стефанса, але лишилося відчуття, що він, хоч і сухо, проте довів усе до пуття.

А потім був час вирушати на цвинтар. Я вийшов разом із сім’єю в задуху, сів у розжарений «Паккард». Пітнів і чекав, поки труну з Аріель не повантажать у катафалк пана Ваеля.

Того дня я чекав на диво, сподівався, що станеться велика радість, як у неділю, коли тато встав і промовив свою коротку чудодійну проповідь. Якщо не радість, то хоча б мир. Однак уже на цвинтарі я відчув, як горе пожирає мої нутрощі. Я почувався спустошеним, коли побачив могилу. Уявляв, що вона і справді матиме такий вигляд, як обіцяв Гас, — скринька, вирізьблена в землі. Геометрично довершена фігура — ідеальний прямокутник з кутами рівно дев’яносто градусів, з прямими сторонами, перпендикулярними до основи. Але це була лише дірка в землі.

Пастор Стефанс провів поряд із могилою обряд, який, на щастя, був коротким. Настав час повертатися. Це виявилося найважчим. Покинути Аріель. Головою я чудово розумів, що її дух уже давно не з нами, але я уявляв сестру такою, якою знав увесь цей час — веселою, чуйною, вродливою розумницею, й усвідомлення того, що її опустять униз і засиплять землею, залишивши там саму-самісіньку назавжди, краяло моє серце. Я розплакався. Не хотів, аби хтось помітив сльози, тому опустив голову, витріщаючись у землю. Ми з Джейком залізли у «Паккард», мама плакала на передньому сидінні, тато подався до неї і взяв за руку — він теж плакав.

Поглянув на Джейка — його очі були сухі. Зрозумів, що він жодного разу не заплакав того дня. Мене це зацікавило — і чекати на відповідь лишалось недовго.

Розділ 35

Повернулися до церкви; у залі для зборів уже стояли столи. Їжі було вдосталь: шинка, смажена курка, запечена картопля, печеня з овочів, салати, булочки, печиво та солодощі, лимонад, фруктовий компот і кава. Трохи заспокоїлися, лише мама не приходила до тями. Вона більше не плакала, але кожна клітинка її обличчя знемагала від туги; вона ледве трималася на ногах. Мама скидалася на мандрівника, який вийшов з пустелі, провівши там чимало часу без води. Тато й дід ішли поруч із нею: обидва боялися, що мати може впасти. Вони одразу посадили її за стіл поруч зі мною, Джейком та Ліз.

Дехто сів за стіл, решта стояли і розмовляли. Ніхто не торкався до їжі, адже ще не пролунала молитва. Я знав: цей обов’язок ляже на батькові плечі, який у ту мить про щось тихенько розмовляв з дияконом Ґрізвольдом. Хоча присутні не дозволяли собі підвищувати голос, у залі стояв гул.

Амелія Клемент спочатку трохи постояла поруч із чоловіком, а потім підійшла до нас; Пітер підбіг за нею. Пані Клемент сіла поруч із мамою і тихенько почала щось говорити, Пітер стояв неподалік від мене. Подумав, він хоче поговорити, тому я підвівся і підійшов до нього.

— Мені шкода.

— Дякую.

— Ти знаєш, тато чимало мені розповідає про мотори і техніку.

Відгуки про книгу Звичайна вдячність - Вільям Кент Крюгер (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: