Звичайна вдячність - Вільям Кент Крюгер

У п’ятницю був день прощання з покійною. Тато хотів, аби ми мали належний вигляд, тому дав мені з Джейком грошей на стрижку. Після сніданку він завіз нас у перукарню, а сам поїхав до діда — поговорити з мамою. Я й гадки не мав, про що він збирався бесідувати, але здогадувався — про Карла Брендта. Хоча, може, й хотів переконати маму повернутися додому. Що саме він відчував через це, сказати важко, проте за її відсутності будинок здавався інакшим, і не обов’язково ця зміна була на гірше.

Ранок стояв сонячний, день обіцяв бути спекотним. Ми дійшли до перукарні; там уже зібралося люду. Одного клієнта стригли, двоє інших чекали. Я їх не знав. Містер Бейк зиркнув у наш бік і вказав на стільці біля вікна:

— Сідайте, хлопці. Доведеться зачекати.

Джейк узяв до рук комікс і присів. Я покопирсався в купі журналів і знайшов номер «Екшну для чоловіків», який гортав за день до того. Ми взялися за читання, а чоловіки продовжили розмову, що вели до нашого приходу.

— Ні на мить у це не повірю, — заперечив чоловік із черги. — Я особисто бачив, як він два роки поспіль вів за собою «Воїнів» у чемпіонаті. Тренер Мортенсон стверджував, що не бачив обдарованішого гравця.

— Та кажу ж вам, — стверджував містер Бейк. — Хлопчина — гомик. Невже тобі ніколи не видавалося дивним те, як він гарно співає та грає?

— Джон Вейн також чудово грає, проте я не чув, щоб його називали педиком, — озвався чоловік з перукарського крісла.

Я відірвав очі від журналу. Джейк також підвів голову.

— Якщо він педик, то я балерина, — мовив інший чолов’яга з черги. — Білле, думаю, поширювати такі чутки небезпечно. Це може мати якнайгірші наслідки.

— Слухай, я довідався це від Голдерсона, а він стверджує, що дізнався про таке від поліцейського, — відповів містер Бейк. — Поліція знає, що до чого, там не брехали б.

— Ай, — зойкнув чоловік у кріслі.

— Пробач, Дейве, — мовив перукар.

— Може, ви завершите вашу розмову після того, як мене дострижуть? Не хотілося б ходити з одним вухом.

Я поклав журнал і підвівся. Джейк теж.

— Ми повернемося пізніше.

— Звісно, хлопці. Коли забажаєте, — містер Бейк помахав нам услід.

Ми радилися в тіні від полотняного навісу біля вікна перукарні.

— Френку, що ж нам робити? — спитав брат.

Я подивився на інший бік вулиці, де був поліцейській відділок. Цікаво, Доул зараз там? Кому він іще розказав?

— І гадки не маю, — відповів я.

— Можливо, варто поговорити з Гасом?

— Так, справді, Гас.

— Я не бачив його мотоцикла біля церкви, — зауважив Джейк.

Це не мало значення. Я знав, де того дня був Гас.

Дорогою до цвинтаря йшли мовчки. Я розмірковував про те, як одна погана справа потягнула за собою іншу. І в обох випадках велика частина відповідальності лежала на мені. Я ненавидів Доула, який тепер був не лише розбишакою, а й базікалом. Так хотілося бути старшим і дати йому здачі. Таки треба було все розповісти татові. Захвату це не додавало.

Гасів «Індіан» стояв біля невеличкої будівлі, де зберігали обладнання. Цвинтар був великий; де саме копали могилу для Аріель, я не знав. Довелося трохи поблукати. Долина ніжилась під безхмарним небом, вдалечині простягалися оксамитові поля, повсюди співали пташки. Я бував тут чимало разів — на днях пам’яті загиблих у війні, похоронах таткових парафіян, а нещодавно і на похороні Боббі Коула й мандрівника. Мені це місце завжди здавалося мирним і навіть красивим. Однак того дня все було інакше. Я бачив його таким, як воно є, — містом мертвих. Усе, що відокремлювало мене від решти містечка, — це кована огорожа, але вона товстим муром відділяла мене й від приємних і знайомих речей. Ми проминули могилу Боббі Коула, де й досі на земляному горбику стояли зів’ялі квіти. Я підійшов до могили мандрівника, пригадуючи день, коли його тіло поховали, і свої тодішні думки про красу цієї місцини. Уже зараз я точно знав: нічого милого і приємного в землі, з якої ростуть надгробні плити, немає.

— Он він, — промовив Джейк.

На протилежному кінці цвинтаря був невеличкий схил, де росла липа. Стояв візок, поруч лежала гора свіжої землі; Гас працював у ямі, яка була вже достатньо глибокою.

Якось Гас розповідав, що походив з сім’ї міссурійських гробарів, доволі відомих у своєму штаті. Проте чомусь, у розповіді, він вимовляв «міссуройських». Як казав Гас, чимало людей приходило до його діда та батька, аби ті викопали могилу для своїх близьких.

— Це не просто копання, хлопці. Це вирізьблення скриньки в землі, що отримає