Твій на місяць - Анастасія Соловйова
— Та ми ж не про це говоримо, Ромо, — я трясу головою і судорожно хапаю ротом повітря. — Це лише Італія, а не пропозиції бути разом усе життя. Ти перебільшуєш.
— Ні. Ти боїшся подивитися правді в обличчя, і я чудово тебе розумію, — він стискає руки, переводить погляд на вікно. — Навіть якщо ми полетимо до Італії, у нас із тобою немає майбутнього.
Хочеться кричати. Тримаюсь із останніх сил.
— Я знаю, бо ти про це говорив кілька разів. Нічого нового. І так, може, я намагаюся цією подорожжю згладити біль після вчорашнього нерозділеного освідчення в коханні. Може, я справді сподіваюся на щось. Але ти обіцяв, що будеш зі мною до кінця нашої суперечки, а до цього залишилося п'ять днів. Тож не смій відмовлятися від Італії! Ти обіцяв, Ромо, — знову повторюю я, намагаючись достукатися до його черствого серця.
— Я пам'ятаю.
— Ну так дотримайся обіцянки. Зрештою, я боюся літати. Мене панічні атаки накривають у літаку! А якщо ти не полетиш зі мною — я вирушу до Італії сама. Я така вперта, повір, — викидаю останній аргумент, дитячий, дурний, наївний. Це така шалена спроба маніпулювати його почуттями. До чого я опустилася.
— Я не знаю, Асю, — розгублено відповідає Рома. З його обличчя наче зійшли всі фарби, навіть губи здаються блідими.
— Будь ласка, — шепочу. — Ну, хіба тобі складно? Мені це потрібно. Я й так ледве виживаю.
Зриваюся на останньому слові, хочу забути власне приниження, йду до Романа і впиваюсь у його губи якимось ненормальним, страждальницьким поцілунком. Він відразу відповідає, запускає руку в моє волосся, охоплює потилицю і тягне до себе. Безумство триває довго: ми втискаємося один в одного, боячись відпустити, відсторонитися хоча б на секунду. Легені горять без кисню, пульс зашкалює, а ми продовжуємо пити з живильного джерела, побоюючись, що більше ніколи не отримаємо до нього доступ.
Я першою зупиняю поцілунок. Дивлюся в улюблені очі, затуманені пристрастю та болем, і збираю з підлоги ошмаття гордості:
— На робочому столі збережено квитки на літак. Відправлення завтра о шостій. Я чекатиму тебе в аеропорту.
— Добре, — видихає Роман.
— До завтра, — говорю, дивлячись на нього востаннє.
Одягаю куртку і, не чекаючи ще одного болісного прощання, швидко вибігаю з квартири.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно