Твій на місяць - Анастасія Соловйова

Дзвоню в домофон, піднімаюся на потрібний поверх, де на мене вже чекає Роман. Мені так страшно дивитися йому в очі — боюсь побачити все той же лід і відчуження. Але я перемагаю своє боягузтво і піднімаю голову. 

У зелених очах – тривога та теплота.

Я заходжу в квартиру і дивлюся на нього:

— І навіщо ти мене покликав? — у моєму голосі звучить образа. Не можу від цього втриматися, надто болючі спогади про холодне ранкове прощання.

— Вибач, що вигнав тебе. Мені було так страшно, коли ти не відповідала на дзвінки. Я місця собі не знаходив, — швидко каже він. — Асю, не можна так чинити. Ти спеціально вимкнула телефон?

— Він розрядився. І що означає: не можна так чинити? Тобто тобі можна поводитися по-ідіотськи, а мені ні?

— Асю…

— Що, Ромо? Я прийшла, зі мною все гаразд, рада, що ти переживав, молодець! — їдко кидаю, підвищую тон. — Що тобі ще від мене треба?

Замість слів він робить три кроки вперед, обіймає мене, притискає сильно, міцно. Я відчуваю, що його трясе. Руки на моїй талії тремтять, дихання плутане, різке, тіло гаряче і рідне.

Самовладання покидає мене. Обіймаю його і даю волю сльозам. Вони течуть по щоках, падають на його сорочку, але Рома не усувається. Я схлипую, витираю долонею обличчя, торкаюся пальцями вологих крапель на шиї Романа, скидаю їх, цілую його горло, щоки, підборіддя, продовжую тихо плакати, повністю піддавшись емоціям.

Він підхоплює мене на руки і несе до спальні. Акуратно опускає на ліжко, нависає зверху, спопеляє поглядом. Знову мучить.

— Що, Ромо? Що? — шепочу. Хочу почути хоча б одне лагідне слово, мені потрібна підтримка, я надто відкрита перед ним: нічого не соромлюся, показую себе справжню, поранену його байдужістю та невзаємністю наших стосунків.

Мені потрібно хоча б щось, тонкий промінець світла, інакше я рухну, як картковий будиночок, від одного необережного слова. Моя душа потребує ніжності, зізнань, доказів.

Роман нахиляється, цілує мене якось грубо, люто розсовує губи язиком. Не заперечую, але не відповідаю. Він не мучить далі — одразу ж зчитує мою байдужість і усувається.

Рома торкається мого чола своїм, заплющує очі, говорить тихо:

— Асю, ти мені потрібна. Не можу без тебе. Не виходить.

Це не освідчення в коханні, але на душі відразу стає легше. Хоч щось. Обхоплюю долонями його обличчя, дивлюся в улюблені темно-зелені очі, посміхаюсь і цілую. Не можу стримуватись, швидко розстібаю гудзики на сорочці, щоб доторкнутися гарячої шкіри.

Здригаюсь, коли Рома знімає з мене футболку, і ми стикаємося напівголими тілами. Чомусь після всього сказаного відчуття стають гострішими. Немов зі шкіри зняли захисний шар, і від найменшого дотику я готова вибухнути — настільки вони болісно-яскраві, нестерпно прекрасні.

Ми квапливо роздягаємось. Секунда зволікання на захист — і Рома входить в мене потужно та різко. Я тут же вигинаюся, підлаштовуюсь під нього, впиваюся нігтями в спину. Він рухається швидко, завзято, повністю втрачає контроль над собою. До болю стискає мої стегна, залишає пекучі поцілунки на ключицях, грудях, плечах.

І я приймаю його з радістю. Схлипую, кусаю, розчиняюсь у первісному танці наших тіл. Якоїсь миті кричу, дряпаючи шкіру. Знесилено втягую повітря, коли Рома робить фінальні грубі поштовхи і хрипко стогне.

Ми довго обіймаємося, не в змозі роз'єднатись. Коли Рома все ж таки усувається, я вперше за кілька років прикидаюся. Вдаю, що заснула. Тому що найбільше у світі боюся нашої розмови.