Нездоланний - Лі Чайлд
– Ми знайомі? Мене звуть Лідія Лейр.
Вона була дуже схожою на своє фото із благочинного заходу. Виглядала на мільйон доларів, не менше. Ченґ потиснула їй руку та назвалася, а тоді те саме зробив Ричер, після чого жінка запитала:
– Зараз я поставлю вам те саме запитання, яке ставлю сьогодні весь день: ви з нашою донькою знайомі зі школи чи з роботи? Не те щоб це мало хоч якесь значення, звісно. Це все одно велика спільна вечірка. Але це така собі тема для розмови.
Ричер відповів:
– Мадам, ми тут зовсім з інших причин. Мабуть, нам краще повернутися пізніше. Нам не хотілось би зіпсувати весілля. Бо це зможе призвести до семи років негараздів.
Жінка усміхнулася.
– Здається, ви переплутали це із дзеркалами, – сказала вона. – Та й це не весілля. До нього ще далеко. Не зараз. Це така собі перед-перед-передвесільна вечірка, на яку запрошені лише гості з боку нареченої. Щоб люди могли познайомитися одне з одним задовго до початку самої події, ще протягом тижня. Щоб люди налаштувалися на саму подію на вихідних. Моя донька каже, що зараз усі так роблять. Але ж ви знаєте, як воно відбувається в теперішній час. Весілля тривають довше, аніж самі шлюби.
А тоді вона засміялася гучним та веселим сміхом, наче показуючи, що цей жарт її ніяк не стосувався і вона була певною, що шлюб її доньки триватиме вічно.
Ченґ запитала:
– Увечері для вас буде зручно?
– Я можу дізнатися, чого саме це стосується?
– Вашого брата Пітера.
– Ох, люба, мені шкода, проте мені здається, що ви змарнували час. Його тут немає. Він не приїхав. Звісно, ми на нього чекали, але ж це досить далекий шлях. Звідки ви знаєте Пітера?
– Нам краще повернутися до цієї розмови ввечері. Якщо вам так буде зручно. Тому що просто зараз ми вас затримуємо. І ми вже відібрали у вас багато часу. Ми краще відпустимо вас назад до гостей.
Сестра Мак-Кенна вдячно посміхнулася і вже зібралася йти геть. Але тоді їй раптом щось спало на думку, вона повернулася цього разу із зовсім іншим виразом обличчя. Вона запитала:
– Пітер у біді? Ви із поліції?
Ченґ зробила єдину річ, яку було можливо зробити у цій ситуації. Як жінка, яка діяла за певними правилами, вона повністю проігнорувала обидва запитання та відповіла реченням, що нагадувало пристойну відповідь:
– Ми приватні детективи.
– Вас прислав Ківер?
– Мадам, тепер нам і справді треба з вами поговорити. Але ми не можемо витягти вас посеред такої події.
– Пітер у біді?
Ченґ знову повторила свою процедуру. Вона сказала:
– Мадам, ми тут для того, щоб отримати певну інформацію. Це ви нам повинні розповісти про Пітера.
Сестра Мак-Кенна сказала:
– Ідіть за мною.
Вони пройшли через будинок до робочого кабінету, оздобленого темними панелями та надійно захищеного від сонця опущеними жалюзі. Там були шкіряні крісла та камін, викладений річковою галькою. Вони сіли, жінки майже торкалися одна одної колінами, а Ричер відкинувся назад. Сестра Мак-Кенна запитала:
– З чого мені слід почати?
Ричер відповів:
– Розкажіть нам усе, що вам відомо про Ківера.
– Звісно, я ніколи з ним не бачилася. Але Пітер любить усе обговорювати до деталей, тож під час процесу відбору мені здавалося, що я до якоїсь міри знайомлюся з усіма претендентами.
– Скільки було цих претендентів?
– Для початку вісім.
– Процес відбору був тривалим?
– Майже шість тижнів.
– Це дуже ретельний підхід.
– Це Пітер.
– Як часто ви розмовляли з ним?
– Майже кожного дня.
– Скільки тривали дзвінки?
– Іноді навіть близько години.
– Це досить довго.
– Він мій брат. І він самотній.
– Для чого йому знадобився приватний детектив?
– Через Майкла, його сина. Мого племінника.
– Кажуть, що через нього виникали певні проблеми.
– Це не зовсім так. Це ж лише ввічливий спосіб сказати, що він проблемний. А це, у свою чергу, ввічливий спосіб сказати дещо навіть гірше. Майкл – повна протилежність проблемній дитині.
– Як же це тоді правильно сказати?
