Нездоланний - Лі Чайлд

Ричер запитав:

– Думаєш, тут теж гроші переходять з рук у руки?

– Ні, я хочу сказати, що на основі мого детального дослідження про оцінку машин я можу припустити, що тут зараз є дуже заможні люди. І досить різні. Тут не лише дівчачі машини. Я бачу тут і сімейні машини. І навіть деякі суто чоловічі машини, на яких власники щойно повернулися з роботи. Тут зібралися дуже впливові люди.

Вони підійшли ближче. Біля гаража, в огорожі на задньому дворі, були ще одні ворота. Достатньо широкі для завідної газонокосарки. Її, мабуть, винайшов багато років тому якийсь проектувальник, який думав, що люди завжди хотітимуть мати газони біля будинків. А тепер це місце використовували як звичайну доріжку до будинку. Озеленена стежка. Вимощені камінням фігури. Сонячні ліхтарі на висоті коліна. Ворота були десь на фут прочинені. Видно було, як за ними промайнули люди, згуртовані в групки, освітлені сонячним легким серпанком, які неспішно проходжали туди-сюди.

З-за воріт вийшла жінка. Вона несла до своєї машини сумку – жваво, енергійно та із серйозним виглядом. Це була не сестра Мак-Кенна. Подруга або сусідка. Співорганізатор вечірки або одна з представниць приймаючої сторони. Вона йшла швидко. Вона наближалася. Зупинилися і всміхнулася. Тоді сказала:

– Вітаю, так добре, що ви прийшли, заходьте.

І пішла далі, до свого авто.

Ричер та Ченґ пішли по вимощеній стежці, яка стелилася поміж рослин, серед ліхтарів, через ворота та просто на задній двір. Їм відкрився вид на широкий прямокутник неймовірного та просторого ландшафтного дизайну, із дерев’яними альтанками, лозами, що вилися вгору та використовувалися для створення тіні, а ще велетенськими теракотовими горщиками та пощербленими амфорами, з яких стирчали квіти, і врешті-решт поважними гігантськіми кактусами цереусами, які гордо розташувалися у вимощених гравієм клумбах. Вони побачили басейн, оздоблений темним тиньком. Він був зроблений у формі природного ставка, оточеного камінням, а вода до нього прибувала з маленьких плескотливих водоспадів. Вони побачили також меблі, виготовлені з тику та щедро навощені мастилом. На меблях лежали великі кольорові подушки, а ще там були парасолі від сонця та розкладні вуличні столики.

Вони побачили чоловіків та жінок, їх було близько сорока, це були і жінки, і чоловіки, більшість із них були молодого віку, деякі були старшими. Дехто був одягнутий у яскравий, типовий для Аризони одяг, а дехто був лише в купальнику, інші ж були в просторому верхньому одязі. Усі вони стояли, поділені на групи, усі розмовляли, сміялися, калатаючи при цьому склянками і тарілками. Дехто з них був мокрим, а дехто досі був по шию у воді, і всі вони також сміялися, плавали чи просто клеїли дурня. За столом, що стояв під лозою, сиділа молода жінка років тридцяти, вона була високою та тендітною на вигляд, мала золотисту засмаглу шкіру і була одягнена в тонку сорочку зверху бікіні. Вона виглядала розслабленою та усміхненою, але вся світилася зсередини, і якимось невизначеним чином вона була у центрі загальної уваги. Поруч із нею з одного боку сидів чоловік, волосся у нього вже посивіло, проте він усе одно непогано зберігся, на ньому були шорти кольору хакі та кричущого відтінку гавайська сорочка, а з іншого боку від неї сиділа темноволоса жінка із сяючими очима та широкою посмішкою, на ній була лляна сукня світлого відтінку, що сягала щиколотки. Легкість у поведінці між ними натякала на те, що це були донька та її батьки, а старе зображення із «Ґуґлу» на мобільному Ченґ пояснило, що батьками були доктор та місіс Еван Лейр.

Ричер обережно вказав кудись пальцем і сказав Ченґ:

– Поглянь.

Біля будинку стояв довгий стіл, і він був увесь закладений пакунками, більшість із них були квадратного розміру та великі за об’ємом, загорнуті та перев’язані стрічками біло-сріблястого кольору.

Ченґ сказала:

– Це весілля.

– Схоже на те, – відповів Ричер. – Скоріше за все, весілля їхньої доньки. Дівчина за столом. Підозрюю, що це племінниця Мак-Кенна.

Тоді на ноги зірвалася сестра містера Мак-Кенна, наостанок усміхнувшись та приязно потиснувши доньчине плече. Вона ходила від однієї групи до іншої, розмовляла, жартувала, нахилялась ближче до своїх співрозмовників, усміхалась, цілувалась і відчайдушно розважалась.

Ченґ сказала:

– Вона ще не чула новин із Чикаґо. Та й як вона могла їх чути?

Ричер нічого не відповів.

Сестра Мак-Кенна рухалась далі, переходячи від однієї групи до іншої, беручи бокал із таці, яку проносили повз, кладучи руки на плечі своїм гостям та ставлячи бокал на іншу тацю. Тоді вона помітила Ричера та Ченґ, які ніяково та самотньо стояли біля воріт, «недоодягнуті» з точки зору якості та «переодягнуті» з точки зору кількості, нікому не знайомі та ні з ким не познайомлені, тож вона змінила курс і попрямувала до них, при цьому вона була все ще усміхнена, очі її досі сяяли, а все її обличчя випромінювало гостинність господині дому.

Ченґ прошепотіла:

– Ми не можемо їй розповісти. Не зараз.

Жінка зупинилася біля них та