Нездоланний - Лі Чайлд

Ричер сказав:

– Я тут думав про кузенів Мойнаханів. Чи братів, чи хто вони там такі.

Ченґ запитала:

– І що?

– Їх було двоє, проте проблем від них було в сотню разів менше, ніж від одного Хеккета.

– Як ти почуваєшся?

– Наче мене тричі побили. Про це я й кажу. Порівняно з жодним ударом в минулому. Я згоден з тобою, що Хеккет у Каліфорнії, його поплічники у Іллінойсі та шеф у Аризоні. Це загальнонаціональна організація. Проте я не розумію, який стосунок до цього має Материн Спочинок. Ці хлопці значно нижчої категорії. Вони не можуть бути місцевим підрозділом, інакше вони були б слабкою ланкою в ланцюзі. Вони виділялись би, як біла ворона серед зграї чорних.

– То хто ж вони тоді такі?

– Можливо, клієнти, – сказав Ричер. – Мак-Кенн найняв Ківера. Можливо, у Материному Спочинку теж когось найняли. Може, саме це зараз і відбувається. Можливо, погані хлопці торгують своїми м’язами з такими національними організаціями. Можливо, вони торгують усім, чим можна. А чому б і ні, це лише ринок послуг.

Ченґ відповіла:

– Тоді сестрі може загрожувати небезпека. Теоретично. Тому що організації поводять себе так, як належить організаціям. Вони цікавляться детальним досьє. У Материному Спочинку знали про те, що Мак-Кенн спілкується із сестрою? Якщо так, то вона є в цьому досьє. І вона для них зайва деталь. І ми також. А такі організації не люблять, коли зайві деталі зустрічаються. Питання типу «прикрий-мій-зад» для них значно важливіші.

Ричер нічого не відповів. Ченґ запитала:

– Що таке?

– Я майже певен, що сестра зараз у безпеці. За логікою. Я маю на увазі, що Ківер пробув там усього декілька днів, а ми тепер хвилюємося, чи є в когось адреса його сестри? Думаю, шанси на це мізерні. Просто неймовірні.

– Але?

– Але перебування в літаку робить тебе безпорадним. Голова сповнена дурних думок.

Міжнародний аеропорт у Феніксі гордо називався «Скай-Гарбор»[17], і він таки був безпечною гаванню, принаймні з повітря. Через металошукачі. На землі ситуація була геть іншою. Тож Ричер і Ченґ зійшли з літака та попрямували повз загальний вихід до більш віддаленого. Там вони зайшли до кав’ярні, зайняли місця на барних стільцях та почали чекати. Чекали вони на те, щоб останній пасажир із чиказького рейсу сів на автобус, який розвозив людей по готелях. Для того щоб будь-хто, хто чекав на пасажирів із цього рейсу, здався та пішов додому.

Тоді вони також пішли до виходу, надзвичайно повільно, розглядаючи вітрини, остерігаючись того, що їх хоч пізно, але впізнають чи попередять когось про них по телефону, проте так нічого підозрілого вони й не побачили. Аеропорт був просторим, натовпу не було, і всі виглядали спокійними. Для тих, хто прибув із Чикаґо, тут був наче вихідний день. Вони на якусь мить затрималися біля виходу з аеропорту, розглядаючи взуття, светри та прикраси з бірюзи, поки не приземлився другий рейс, і з нього почали метушливо виходити пасажири. Там було близько сотні людей, подумалось Ричерові. Вони прилетіли з Міннесоти, із сотнею невеликих сумок. Ричер і Ченґ влилися в натовп поміж останніх пасажирів, а тоді швидко пройшли через зал видачі багажу поміж нещільної та неквапної групи людей, через останню прохолоду від кондиціонера, і вийшли назовні до місця стоянки таксі на пекучу пустельну спеку. Але чекати там довелося не більше однієї довжелезної хвилини. Ніхто не звертав на них уваги. Ніхто не метушився, не дивився на них, і ніхто взагалі не роздивлявся навкруги.

Вони спіймали таксі, щоб доїхати до місця прокату авто. Ніхто за ними не стежив. У Ричера не було водійського посвідчення, тож Ченґ стала в чергу та орендувала для них невеликого за розміром шевроле. Це була нічим не примітна машина білого кольору, щоб вони могли залишатися невпізнаними, на додачу в ній був GPS-навігатор для того, щоб вони могли добре орієнтуватися на місцевості. Вони зачекали біля будки перевірки документів та роздивилися навколо. На узбіччі не видно було інших вільних авто. Нікого навкруги не було. Надворі було занадто спекотно для пішоходів.

Десять хвилин вони їздили неорганізованим та заплутаним маршрутом, а тоді підладнали свій навігатор на вказане фешенебельне передмістя. Там, де мешкав лікар із сестрою містера Мак-Кенна. Вони налаштували радіостанцію на новини, проте із Чикаґо нічого не було чути. На це не було часу. Вочевидь, у Феніксі своїх клопотів вистачало. Навігатор указав їм шлях на північ, а тоді на схід, у напрямку Скоттсдейла, тоді вони повернули в провінційну вуличку, з неї на ще одну, і нарешті вони в’їхали в потрібний район.

Біля воріт, що вели до будинку, була вартівня. Вона була збудована в надзвичайно декоративному стилі, з шатровим дахом, й обсаджена кактусами, із червоно-смугастим шлагбаумом праворуч і таким самим червоно-смугастим ліворуч. Наче це була тлуста пташка із двома тонкими крилами. Уся ця спільнота мешкала за ворітьми. Багатії. Платники податків. Меценати політиків. Шерифи з району Марікопа на швидкому наборі.

Вони зачекали на узбіччі, за сто ярдів від вартівні. Була третя ранку. У Чикаґо була вже п’ята. За склом стояв один охоронець.

Ричер