Нездоланний - Лі Чайлд

працювала там на рецепції, не захотіла давати Ченґ домашній номер лікаря. У базі даних телефонної компанії його також не було зазначено. Ні чоловіка, ні дружини не було в секретних базах даних Ченґ. Пошуки у «Ґуґлі» також нічого не дали, окрім одного безтурботного знімку пари на якомусь доброчинному заході. Доктор і місіс Еван Лейр. Фонд допомоги людям, що мають проблеми із нирками. Він був у смокінгу з метеликом, а вона – у вечірній сукні. Вона мала гарний, здоровий вигляд. Вона сяяла від діамантів, що були на ній, а ще в неї була білосніжна усмішка.

А тоді їм потрібно було зробити один вибір із трьох можливих: як швидко їм треба буде дістатися до Фенікса, як довго вони могли чекати на те, щоб сісти на літак для клієнтів із золотими картками та як довго поліція чекатиме до того, як повідомити про все, що сталося, сестру. Якщо вони взагалі це зроблять. Вона ж не була його найближчим родичем. У нього був син. На ньому вони і повинні зосередитися. Саме його вони можуть повідомити першим. А якщо вони таки це зроблять, вони нададуть йому можливість подзвонити тітці самотужки. Вони розглядатимуть це вже як його обов’язок. А виконає він його чи ні, залежить уже від нього самого.

Усе це означало, що на момент, коли вони дістануться Фенікса, їй можуть подзвонити, а можуть і ні. У будь-якому разі, усе було гаразд. Погані новини – це все одно погані новини. Немає ніякого значення, коли саме ти їх отримуєш. Головне, щоб вона не запланувала полетіти в Чикаґо та взятися за всі організаційні питання самотужки. До неї потрібно дістатися, поки цього не сталося. До того як доброзичливі друзі та офіцери із захисту свідків не залякають її настільки, що свідчити вона зможе лише привітанням.

Найкращий для них зараз спосіб подорожувати знаходився поза зоною комфорту Ченґ – це був рейс, на який вона не мала картки. Проте це був перший та найбільш підхожий рейс. Це давало їм змогу повернутися до «Пенінсули», де вони могли б викинути Р7 та забрати сумку Ченґ. І ще одне. Вони увімкнули відібраний у Хеккета мобільний та перевірили реєстрацію викликів. Усі вхідні дзвінки надходили з одного єдиного номера. У нього був регіональний код 480. Ченґ перевірила свій комп’ютер. Вона сказала:

– Цей мобільний номер зареєстрований у Феніксі, Аризона. Саме там, куди ми і їдемо.

Дуже дорога, проте швидка розмова Ченґ із її інформатором з телефонної компанії надала їм інформацію про те, що номер із Фенікса був зареєстрований за одноразовим телефоном, який купили в місцевому «Волмарті» у штаті Аризона всього тиждень тому, і активували його негайно – просто на стоянці біля «Волмарту». Заплатили за нього готівкою, як і за решту шість телефонів, придбаних одночасно із цим, що нагадувало більше типову поведінку для покупця, який і на практиці, і в теорії був прихильником розмов, які неможливо було вистежити.

Ричер сказав:

– Він скоро викине цей номер і перейде до наступного.

Ченґ кивнула:

– Так, щойно Хеккет не подзвонить йому в призначений час. Або щойно він увімкне CNN та побачить, що саме тут відбувається.

– То, може, нам слід першими йому зателефонувати. Поки ми ще можемо це зробити.

– І що ми йому скажемо?

– Будь-що, тільки би отримати над ним перевагу. Нам треба вивести його з рівноваги. Нам знадобиться вся можлива допомога.

– Ти хочеш його засмутити.

– Це не зробить йому гірше. Нам знадобляться будь-які обманні емоції, які зможуть вчинити на нього тиск.

– Гаразд, давай спробуємо.

Він увімкнув підсвічування на телефоні Хеккета, знайшов потрібне віконечко та натиснув на зелену кнопку. Він чув, як набрані ним цифри виходять у мережу, потім на якусь мить запанувала коротка шипляча тиша і він почув мелодію. А тоді на дзвінок відповіли. Якийсь голос запитав:

– Так?

Це був чоловічий голос, який належав повногрудому чоловікові з товстою шиєю, проте мова його була переривчастою, і вся розмова виходила якоюсь безладною через хриплий поспіх та ентузіазм. І якесь очікування. Наче жадібний ковток чи зітхання. У цього типа був визначник номера, і він чекав новин від Хеккета, і він страшенно сильно на них чекав, і чекав на них саме тієї миті. Це було зрозуміло. Вочевидь, він чекав на те, щоб уже розпочинати святкування.

Ричер сказав:

– Це не Хеккет.

Чоловік зробив паузу, а потім сказав:

– Я зрозумів.

– Це Джек Ричер.

Жодної відповіді.

– Хеккет дістав Мак-Кенна, проте нас йому не вдалося дістати. Власне, ми дістали його. Він діяв професійно, проте цього було недостатньо.

Голос запитав:

– Де зараз Хеккет?

Вимова в нього була спокійна та трохи монотонна. Східноєвропейський акцент, здається. Власник голосу точно мав міцну статуру. Мабуть, він був блідим та огрядним, і, скоріш за все, він страждав на задишку.

Ричер відповів:

– Хеккет зараз у лікарні. Проте він прикутий до ліжка наручниками,