Сніговик - Ю. Несбе

– Доброго дня, – почала вона. – Мене звати Х’єрсті.

Відповіді не було.

– Як ви вважаєте, у чому ваша проблема? – запитала вона.

Це запитання було запозичене з посібника для бесід із пацієнтами у стані психозу. Альтернативною була фраза: «Як ви вважаєте, чим я можу вам зарадити?»

Так само мовчання.

– Ви тут у повній безпеці. Тут нема нікого, хто хотів би вам заподіяти шкоду. Я нічого поганого вам не зроблю. Ви у повній безпеці.

Така чітка заява згідно з посібником мала заспокоїти пацієнта. Це важливо, адже психоз виникає через підсвідомий страх. Х’єрсті Рьодсмуен відчувала себе стюардесою, яка розповідає про правила безпеки перед польотом. Навіть на рейсах, які пролітають над пустелею, пасажирам неодмінно демонструють рятувальні жилети. Адже смисл цієї демонстрації насправді такий: «Можете боятися, але знайте: ми про вас потурбуємося».

Саме час перевірити, чи адекватно пацієнтка сприймає дійсність.

– Ви знаєте, яке сьогодні число?

Мовчання.

– Погляньте на годинник, там, на стіні. Можете сказати, котра зараз година?

У відповідь – тільки застиглий погляд.

Х’єрсті Рьодсмуен зачекала. Довга стрілка годинника тремтливо перескочила на одну позначку.

Марно.

– Я піду, – сказала Х’єрсті і підвелася. – За вами прийдуть і проведуть до палати. Ви у повній безпеці.

– Мені треба переговорити з Харрі, – раптом сказала жінка низьким, майже чоловічим голосом.

Х’єрсті зупинилася й озирнулася:

– З яким Харрі?

– З Харрі Холе. Терміново.

Х’єрсті намагалася зазирнути їй в очі, але жінка так само дивилася у глиб себе.

– Але ви маєте мені хоча б сказати, хто такий цей Харрі Холе, Катрино.

– Старший інспектор відділу вбивств в Осло. Назвіть йому моє прізвище, Х’єрсті.

– Братт?

– Ні, Рафто.

– Гаразд, але не могли б ви сказати мені, про що збираєтеся розмовляти з Харрі Холе? Щоб я могла надалі…

– Ви не розумієте. Вони всі помруть…

Х’єрсті повільно опустилася на стілець:

– Я розумію. А чому ви вважаєте, що вони всі помруть, Катрино?

Нарешті жінка поглянула на неї. Її очі нагадали Х’єрсті Рьодсмуен червону картку в грі «Монополія» – картку з написом: «Ваші будинки та готелі горять».

– Ви нічого не розумієте! – відгукнувся низький, майже чоловічий голос. – Це не я.

О другій годині Харрі зупинив машину біля будинку Ракелі на Хольменколлвейєн. Сніг припинився, і Харрі вирішив не залишати слідів від шин на парковці в саду. Сніг тихо та протяжно хрустів під ногами, а в затемнених вікнах відбивалося яскраве денне світло.

Він піднявся сходами до дверей, відчинив шпаківню, поклав туди годинник Ракелі і зачинив дверцята. Він уже повернувся, щоб рушити назад, як двері за його спиною прочинилися.

– Харрі!

Харрі озирнувся і спробував посміхнутися: перед ним стояв оголений чоловік з рушником навколо стегон.

– Матіасе, – ледве вимовив Холе. – Ти мене налякав. Я гадав, ти зараз на роботі…

– Вибач, – розсміявся Матіас і склав руки на грудях. – Сьогодні працюю вночі. Помінявся. Хотів душ прийняти, чую, хтось шарудить біля дверей. Я подумав, що це Олег, а в нього ключі тугі, розумієш?

Харрі розумів. Тугі ключі колись належали йому. Отже, Ракель віддала їх Олегу, а Матіас отримав ключі хлопчика. Жінки…

– Що ти хотів, Харрі?

Харрі відмітив, що Матіас склав руки якось неприродно високо, наче прикривав ними щось.

– Та так, – відповів він. – Просто проїжджав мимо і хотів занести Олегу дещо.

– Чому у двері не подзвонив?

Харрі ковтнув слину.

– А я відразу здогадався, що він ще із школи не повернувся.

– Це як?

Харрі кивнув, даючи зрозуміти Матіасу, що, на його думку, це доволі доречне запитання, і пояснив:

– Сніг.

– Сніг?

– Так. Він припинився дві години тому. А сходи чисті, жодних слідів.

– Це ж треба, Харрі! – весело вигукнув Матіас. – Оце дедукція у повсякденному житті. Відразу видно, що ти слідчий.

Харрі натягнуто розсміявся разом із ним. І тут руки Матіаса трохи опустилися, і Харрі роздивився те, що Ракель називала «невеликою фізичною вадою». Там, де зазвичай у чоловіків розташовуються соски, у Матіаса була гладенька чиста шкіра.

– Це спадкове, – сказав Матіас, простеживши за поглядом Харрі. – У мого батька так само було. Рідко зустрічається, але зовсім безпечно. Та й до чого вони чоловікові?

– Справді, до чого? – озвався Харрі і відчув, як палають його вуха.

– Хочеш, я передам Олегу… що ти там йому приніс?

Харрі крадійкувато кинув погляд на шпаківню:

– Ні, дякую. Завезу іншим разом. – Холе скривив гримасу, яка, як він сподівався, мала підтвердити правдивість його слів. – Давай іди в душ.

– О’кей.

– Бувай.

Сівши до автомобіля, Харрі ляснув долонями по керму і голосно вилаявся. Він поводився, як малолітній кишеньковий злодюжка, спійманий на гарячому. Брехав Матіасу просто в обличчя. Брехав, вивертався, як останній засранець.

Він завів мотор і вдарив кулаком по панелі: він не повинен постійно думати про роботу, треба переключитись на щось інше. Виходило погано: всю дорогу думки юрмилися в голові, повертаючись до останньої справи. Він думав про фізичні недоліки, уявляв червоні плоскі соски, які виглядають на білій шкірі наче плями крові. Про плями крові на необробленому дереві… Раптом у мозку виринули слова фахівця з грибка: «Вихід один – пофарбувати всю стіну у червоне».

Отже, він поранився. Харрі на мить заплющив очі, уявляючи рану. Це мала бути глибока рана, якщо крові витекло так багато, що… лишалося тільки зафарбувати всю стіну…

Харрі різко загальмував і почув гудок автомобіля. У дзеркалі він побачив, як свіжим сніжком вильнула на повному ходу «тойота-хіяче», вона пролетіла мимо, дивом не зачепивши його машину.

Харрі відчинив дверцята, вискочив надвір і озирнувся: він стояв біля стадіону «Грьоссбанен». Глибоко зітхнув і спробував подумки рознести вщент ту картинку, що виникла у нього в голові, щоб спробувати скласти її наново. І вона склалася, йому навіть не довелося міняти шматки мозаїки місцями: вони підходили одне до одного ідеально. Серце забилося сильніше. Якщо він має рацію, то вся версія перевернеться з ніг на голову. Усе збігалося, збігалося з тим, як Сніговик планував свої дії, як готувався проникнути до будинку… А трупи? Адже тепер зрозуміло, куди вони поділися. Харрі, тремтячи, підкурив сигарету та спробував реконструювати події, виходячи з нової версії. Він почав із курячої шиї, обвугленої на зрізі.

Харрі не вірив в осяяння, божественне ясновидіння та іншу телепатію, але він вірив в удачу. Не у талан, який іншим дається від народження, а в систематичну удачу, яку завзятою працею можна собі підкорити та змусити працювати на свою користь. В удачу, яка приходить, коли сплетеш такі дрібні тенета, що в них спіймаються усі збіги