Сніговик - Ю. Несбе
– Лунн-Хельгесена сьогодні нема, – пояснив Гольм.
– Тоді, може, ви нам тут усе покажете? – звернувся Харрі до санітара.
– Нам не дозволено показувати… – почав хлопець у зеленому халаті.
Харрі його перервав:
– Як вас звати?
– Кай Робьоле.
– О’кей, Каю Робьоле. – Харрі дістав поліцейське посвідчення. – Я вам дозволяю.
Робьоле знизав плечима і впустив їх.
– Вам пощастило, що мене застали. Зазвичай тут після п’ятої вже нікого нема.
– Мені здається, ви багато працюєте понадурочно, – зауважив Харрі.
Робьоле похитав головою:
– Тільки не тут, у підвалі, з мерцями. Нагорі, на сонечку, набагато приємніше. – І він безрадісно посміхнувся. – То що ви хочете побачити?
– Недавні трупи, – відповів Харрі.
Санітар відчинив двері і повів їх до приміщення, де стояло шість резервуарів, по три з кожного боку. Між ними тягнулися вузькі проходи. Резервуари були закриті металевими кришками.
– Вони там, – тицьнув пальцем Робьоле. – По чотири у кожній ванні. Резервуари наповнені спеціальною рідиною.
– Отже, двадцять чотири тіла, – підрахував Харрі. – І все?
– Усього в нас близько сорока, ці – останні. Зазвичай вони так лежать приблизно з рік, перш ніж їх почнуть використовувати.
– Як вони до вас потрапляють?
– Привозить машина з похоронного бюро, когось самі забираємо.
– І везете через гараж?
– Так.
– А потім?
– Потім? Ну це… бальзамуємо: робимо дірку у стегні і туди закачуємо бальзамуючий розчин. Потім навішуємо металеві бирки з номером, зазначеним у документах.
– У яких документах?
– З якими тіло надходить до нас. Їх зберігають в офісі, нагорі. Ми чіпляємо одну металеву бирку на великий палець ноги, другу – на руку, третю – на вухо. Намагаємося й частини тіла реєструвати, після того як їх розчленовують, щоб потім, коли потрібно, можна було зібрати труп знову.
– Ви регулярно перевіряєте трупи на відповідність до документів?
– Перевіряємо? – почухав санітар потилицю. – Тільки якщо збираємося його кудись відправляти. Трупи людей згідно із заповітами найчастіше надходять сюди, в Осло. Потім ми можемо передавати їх університетам, наприклад до Тронхейма, Тромсьо або Бергена, коли їм своїх не вистачає.
– Чи може так статися, що у вас зберігається не те тіло, що вказане в документах?
– Е, ні, що ви! Усі, хто сюди потрапив, заповідали своє тіло інституту, це в заповітах у них записано.
– Саме в цьому я й сумніваюся, – сказав Харрі і сів навпочіпки біля одного з резервуарів.
– У чому?
– Послухайте, Робьоле. Я поставлю вам запитання і хочу, щоб ви як слід подумали, перш ніж відповісте. Гаразд?
Санітар кивнув.
Харрі випростався на весь зріст:
– Може так бути, що дехто, хто має доступ до цих приміщень, привезе сюди ввечері якесь тіло, повісить на нього бирки з фіктивним номером і перебуватиме у відносній упевненості, що ніхто нічого не помітить?
Кай Робьоле завагався, почухав потилицю, подлубався у вусі.
Харрі переступив з ноги на ногу. Гольм відкрив було рота.
– Узагалі, – сказав Робьоле, – цьому вашому «дехто» навряд чи щось завадить.
– У такому разі я хотів би поглянути на тіла.
Робьоле підвів здивовані очі на поліцейського:
– Тут? Зараз?
– Давайте почнемо з дальнього правого.
– Мабуть, тоді мені треба зателефонувати й отримати дозвіл.
– Якщо ви хочете затримати розслідування вбивства – телефонуйте.
– Убивства? – зіщулився Робьоле.
– Чули про Сніговика?
Робьоле нерішуче покліпав очима, потім підійшов до підйомника, прилаштував два міцних гаки до петель на резервуарі і натис кнопку на пульті керування. Ланцюг, брязкаючи, поповз угору, кришка резервуара піднялася. Харрі та Гольм не зводили з неї очей. До зворотного боку кришки були припаяні дві горизонтальні пластини та одна вертикальна, по обидва боки від якої лежали білі голі тіла. Трупи були схожі на ляльок, і це враження підсилював чорний трикутний отвір, який був у кожного на стегні. Коли тіла піднялися на достатню висоту, Робьоле натиснув «стоп». У тиші, що запанувала, чулося, як стікає з трупів розчин. Капання луною розносилося в приміщенні.
– Ну? – запитав санітар.
– Немає, – сказав Харрі, – далі.
Вони продовжили. Із наступного резервуара з’явилося ще чотири тіла.
Харрі похитав головою.
Коли підняли тіла з третього резервуара, Харрі відсахнувся. Робьоле, який помилково витлумачив його реакцію як жах, вдоволено посміхнувся.
– А це що? – запитав Харрі й показав на тіло жінки без голови.
– Це, мабуть, нам повернули з якогось університету, – відповів Робьоле. – Наші зазвичай цілісінькі.
Харрі нахилився й помацав тіло. Воно було холодне та незвично тверде через бальзамуючий розчин. Він провів пальцем по зрізу на шиї. Він був блискучий, з блідою плоттю.
– Ми зазвичай скальпель використовуємо, а потім тонку пилу, – пояснив санітар.
– Гм. – Харрі узяв тіло жінки за руки та трохи підняв його.
– Що це ви робите? – занепокоївся Робьоле.
– Є у неї щось на спині? – запитав Харрі Гольма, який стояв з іншого боку тіла.
Гольм кивнув:
– Татуювання. На кшталт прапора.
– Якого?
– Гадки не маю. Зелений, жовтий і червоний. Посередині – п’ятикутна зірка.
– Ефіопія, – сказав Харрі, вкладаючи жінку на місце. – Ця жіночка своє тіло інститутові точно не заповідала, за неї хтось постарався. Це Сильвія Оттерсен.
Кай Робьоле закліпав очима, наче сподівався, що відвідувачі йому примарилися і врешті-решт зникнуть, треба тільки постаратися.
Харрі поклав долоню йому на плече:
– Треба зв’язатися з людиною, відповідальною за документи, і перевірити решту трупів. Негайно. А мені час.
– Що все це означає? – запитав Гольм. – Я, чесно кажучи, не все доганяю.
– На це запитання є дві відповіді, – сказав Харрі. – Перша: ми спіймаємо Сніговика.
– А друга?
– Поки що сам не знаю.
Частина п’ята
Розділ 33
Середа, 5 листопада 1980 року. Сніговик
Того дня випав сніг. Об одинадцятій ранку величезні пластівці неочікувано повалили з безбарвного неба – наче ворожа армада з паралельного світу без бою захопила ділянки, садочки та газони Румеріке.
Матіас сидів сам-самісінький у «тойоті-короллі» своєї матері напроти вілли на Колловейєн. Що вона робить там стільки часу? Але ж обіцяла, що зайде ненадовго. Вона залишила ключі в замку запалення, по радіо звучав хіт «Під снігом» у виконанні дівочої групи «Доллі». Він відчинив дверцята і вийшов з машини. Сніг, що випав, поглинув усі звуки, панувала майже неприродна тиша. Матіас нахилився, згріб білий пласт та зліпив міцну кульку.
Учора на шкільному дворі його лупцювали сніжками «товариші із сьомого Б класу»
