Повзе змія - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Ваш номер телефону?

Едик нічого не розумів. Спочатку всі троє гостей показали йому міліцейські посвідчення, він запам’ятав лише прізвище та звання того, хто стояв ближче — Юрій Сташенко, капітан. Потім цей самий капітан тицьнув йому папірець — роздруківку з телефонної станції. Номер їхнього хатнього телефону було підкреслено червоним.

— Ну, наш…

— Без «ну», — Сташенко акуратно згорнув папірець, поклав його в теку. — Може, пройдемо в кімнату? Хтось іще вдома є?

— Поки я сам.

— Живете з батьками?

— Ну, — Едик запнувся, почервонів. — Так, із батьками.

— О чотирнадцятій сорок вісім хто був у квартирі?

— Ну… Ой, блін… Я цілий день удома. Санітаром на «швидкій» працюю, ніч відтарабанив, тепер відпочиваю.

— О чотирнадцятій сорок вісім, сьогодні, вам подзвонили ось із цього мобільного телефону, — Сташенко видобув з нагрудної кишені куртки ще один папірець, на ньому червоною пастою був записаний номер. — Хто вам дзвонив і чого він хотів?

Сташенко знав зміст розмови. Його так само включили в групу у справі Микитенка, і так сталося, що він виявився єдиним, кого Калита застав у кабінеті. Технічна служба зафіксувала дзвінок із мобілки Микитенка. Дружина Микитенка, прослухавши магнітофонний запис, категорично заявила: говорив не Руслан, голос їй не знайомий. Щоб відстежити номер, на який телефонували, достатньо було півгодини. Прихопивши із собою, як звелів Калита, ще двох оперів, котрі саме були під рукою, і взявши службову машину, знову ж таки після особистого розпорядження Калити, «убійники» спочатку мотнули на телефонну станцію, де отримали довідку про останні дзвінки з мобілки потрібного їм абонента, потім просто з диспетчерської визначили адресу за номером телефону, і вже за півтори години після зробленого дзвінка Сташенко натискав пальцем на кнопку дзвінка Моніних.

Одночасно інша група виїхала в «Глорію», відомий у місті гадючник. Спеціалісти із СБУ, окрім того, що зафіксували дзвінок, ще й відсканували його, маючи в своєму розпорядженні необхідну апаратуру. Результати Сташенкові були ще не відомі, тому він просто виконував свою звичну роботу.

— Хто вам дзвонив і чого він хотів? — повторив запитання опер, і Едик відчув у його голосі погрозливі для себе нотки, а потім зметикував: відповідь цей мент знає, вона дуже проста й цілком безпечна для нього. Але ж ці троє наскочили сюди, щоб він, Едик Монін, переповів їм коротку, беззмістовну й безневинну розмову. Раз так, значить, дзвінок не такий уже й безневинний, отже, він, Едик Монін, уляпався в якесь лайно.

— Знайомий дзвонив, — вичавив він з себе.

— Прізвище знайомого, хто такий, де живе.

— Двома поверхами вище. Ми в одній школі навчалися, вона тут, через двір. Я на два класи від нього старший. Ігорем звати, прізвище Рожнов. Тільки я його давно не бачив, і взагалі ми не контачимо.

— Чому ви відразу відкараскуєтеся від знайомства з ним? Рожнов зробив щось не те і ви уникаєте контактів?

— Мені до лампочки він і його справи. Кажу ж вам, лише вітаємося на сходах чи у дворі, — Едик витримав коротеньку паузу. — Гроші пару разів йому позичав.

— Великі суми?

— У мене не водяться великі. Десятку, двадцятку, не більше.

— Віддавав завжди?

— Якусь дрібноту досі винен. Повторюю: не бачив я його давно. І не горю бажанням.

— Чому?

— Не горю — і все тут! — Монін нервувався, бо не знав, з якого саме боку чигає на нього небезпека, якої саме теми він має уникати, яка саме фраза не повинна зірватися з язика. Двоє інших оперів далі мовчали, говорив лише Сташенко.

— Гаразд. Чому він подзвонив саме тобі, Едуарде?

— Він просив, щоб я назвав номер мобільного, з якого він дзвонить. Каже, купив недавно, цифри в голові не тримаються. А в мене… в нас… у батька телефон із визначником номера.

— Правильно, — кивнув Сташенко. — І ти сказав другові номер?

— Він мені не друг!

— Нехай так. Сказав товаришеві номер?

— Не товариш він мені, скільки можна!

— Спокійно. Ти сказав знайомому номер його мобіли?

— Ні. На табло визначника номер чомусь не висвітився, Рожнов послав мене на хер і дав відбій. Схоже, він був добряче піддатий. По голосу принаймні здалося.

Саме така коротка розмова й була записана «слухачами».

— І часто ваш визначник номера не працює?

— На нього вперше дзвонили з мобільного телефону. Якщо у вас є, можете спробувати. Проведіть експеримент?

Сташенко озирнувся на своїх колег, один із них мовчки видобув з кишені мобілку, дизайн якої безнадійно застарів. Видно, купував на розпродажу, це значно дешевше. Сташенко, дивлячись у роздруківку, продиктував номер Моніних, палець опера натиснув потрібні кнопки, з кухні задзеленчало. Відсторонивши Едика плечем, капітан пройшов до телефону, гмикнув, повернувся назад.

— Справді, самі нулики. Мабуть, не прилаштований він до мобільників. Що ти ще знаєш про Ігоря Рожнова? Може, про друзів його? Чим вони займаються?

— Вони мені не цікаві, — хоча Едик довів свою правоту, небезпеку відчував на рівні підсвідомості. — Думаю, балду ганяють. Друг у нього є, однокласник, живе в сусідньому будинку. Звуть Женя, прізвища не знаю.

— Ви ж усі в одній школі вчилися. Як прізвище Жені, номер будинку, номер квартири.

— Ви можете пояснити, в чому справа?

— Може, тобі адвоката викликати? — озвався опер з мобілкою. — А то давай, конституційне право.

— Для чого?

— От і я кажу — для чого? — у тон йому відповів Сташенко. — Батьки де?

— Чиї?

— Ваші, громадянине Монін. Треба їх попередити, що сьогодні ви