Повзе змія - Андрій Анатолійович Кокотюха

і випита горілка трошки розпружила пацанів, у першу чергу шукатимуть «Опеля». Не варто їх недооцінювати. Можливостей у них вистачає, і при бажанні за добу, максимум — за дві вони вийдуть на тих, хто шаманив над автом, причому в їхній ситуації звертатися до незнайомих небезпечно, доведеться підключати знайомих, і що — мочити їх після того, як «Опель» буде з новими номерами та іншого кольору? Це вже зовсім «по-безпредєлу», вони ж не відморозки якісь, а реальні бандюки, про них уже всюди пошепки перемовляються, Кузьма чув на базарі, потішився. Словом, машину Даня наказав вивезти на околицю і там лишити, бажано завезти кудись у лісосмугу, хай довше шукають. Заодно звелів викинути мобільник — теж зачіпка для ментів.

З «Опелем», щоправда, не зовсім добре вийшло. Кузьма бухий не туди, скерував, поцілували стовп, добре — Ріг ззаду сидів, а Скляр на «командорському» місці лоба собі об скло розбив. Не сильно, але таки досить болюче. Машина після цього не заводилася, Кузьма спробував зрушити з місця двічі, потім компанія гайнула звідти. Довелося бігти цілих два квартали, блукати брудними слизькими вуличками, аж поки тачку зловили. Скляр, потираючи лоба, назвав адресу, але говорив із водієм тихо, інші нічого не чули, а коли водій зупинив машину, Скляр заплатив і компанія вийшла, з'ясувалося — привезли їх зовсім не туди, куди треба.

— Козел, де він нас висадив? — бушував Кузьма. — Ти, мудило, хіба не бачив, куди їдемо?

— Все я бачив, — таємниче промовив Скляр, знову торкнувшись свіжої гулі. — Ідіоти, сліди треба плутати. Я спецом йому не ту вулицю назвав, пройдемося трошки, від нас не відвалиться. Раптом цього мужика менти вирахують, от він і скаже: підвозив чотирьох хлопців, висадив їх біля готелю «Хімік», нехай собі носами весь «Хімік» перериють.

Дора подався ловити іншу машину — жив із бабусею, бо сам із Ромнів, приїхав до технікуму вступати, казав бабусі, що вступив і на науку ходить, те ж саме парив батькам, регулярно дзвонив до Ромен, а сам від осені балду ганяв, приставши до їхнього гурту випадково. Просто набридло йому під наглядом предків у рідних Ромнах товктися, де він, до речі, чотири роки тому вперше залетів за крадіжку, відбувся умовним покаранням. Скляр, який за відсутності Дані неофіційно вважався старшим у їхній команді, якось обмовився: ті три справи, що вони перед новим роком провернули в Ромнах, сталися за Дориною наводкою, і Даня дуже задоволений з результату.

Про мобілку, коли чесно, всі забули. Знайшовши її наступного похмільного ранку в кишені плаща, Ріг навіть зрадів. Не втримався, похвалився Скляреві з Кузьмою.

— Ми Дані нічого не скажемо, — вирішив Скляр. — Хай вона спільною буде. Трубка — не машина, її не шукатиме ніхто.

— Нічого собі заявочки! Чому це спільною? Хто перший знайшов, того, на хер, і капці! — Ріг уже не хотів випускати трубку з руки, навіть витягнув правицю перед собою і помилувався, як гарно сидить мобілка в його стиснутій долоні.

— Так не піде, — Скляр звичним уже жестом торкнувся посинілої за ніч гулі. — Або це наш спільний трофей, або Даня дізнається… А з ним жарти ой-ой-ой погані.

— Стуконеш? — примружив ліве око Ріг.

— Чому обов'язково стукону? Доповім, як було. «Опеля» ми не заничкували в лісі, мобільник не викинули в каналізацію.

— Для чого йому це знати?

— Ні для чого, — погодився Скляр. — Тому трубка буде спільною. Ти, до речі, номер її знаєш?

Ріг матюкнувся. Даня, безперечно, знав цей номер, бо не раз по ньому дзвонив. Як його встановити, ніхто з присутніх не знав. А запитати власника трубки чомусь не додумалися. Заряджувального пристрою в них теж не було, трубка взагалі могла гавкнути в будь-який момент. Але поки що вона працює, і не користуватися нею — просто гріх. Сяде — тоді викинемо, вирішили хлопці, зібралися й посунули в місто. Не лише труби горіли після вчорашнього. Зазвичай після подібних справ Даня на кілька днів припиняв зі своєю командою всілякі контакти, даючи пацанам можливість релакснутися. Ніхто з четвірки так і не призвичаївся за півроку до Даниних методів. Під час цього страху справді не відчувалося, їх охоплювала дивна ейфорія, відчуття безкарної влади лилися через край. Зате після цього страх приходив, стискав кожного своїми численними мацаками, жоден з них не признавався, але кожен відчував цей стан, тому виправдання триденним «фестивалям» знаходили завжди. Що робив у ці дні Даня — не знав ніхто.

Вони ж викликали до себе Дору, збігали за горілкою та закускою, і більше з квартири того дня носа не потикали. Проблема, що виникла довкола мобілки, відійшла на задній план…

…Все це Ріг згадав, коли очуняв по обіді наступного дня в «Глорії». Близько другої години він уже погас, голова опустилася на лаковану поверхню стола і він відключився години на півтори. Нікого цим не здивував — у «Глорії» постійно тусувалася різного ґатунку шпана, так звана «нормальна» публіка сюди носа не покаже, принаймні від полудня. Якщо відвідувач закуняє за столом, йому ніхто слова не скаже. Пацани, здавалося, не помітили, коли Ріг вимкнувся і коли знову прийшов до тями. Вели собі відверті п’яні базари, не дослуховуючись один до одного. Ріг, ковзнувши рукою по полі плаща, відчув у кишені сторонній предмет. Заклав руку, намацав телефон, відразу все згадав, а потім його немов осяяло.

Незважаючи на приятелів і на гармидер у барі, він витягнув мобільник із кишені, підвівся, хитаючись підійшов до стійки, як міг поважно обіперся об неї плечем, замовив собі сто грамів коньяку, хоча на їхньому столику ще лишалася недопита горілка, увімкнув телефон. Маленький моніторчик заклично засяяв зеленим вогником. Скосивши очі на бармена і намагаючись уловити його реакцію на появу біля стійки крутого пацана з мобілкою, Ріг почав натискати на кнопочки, набираючи знайомий номер.

5

— Монін?

— Ну, Монін…

— Без «ну». Василь Петрович?

— Це мій батько. А