Повзе змія - Андрій Анатолійович Кокотюха
Ніхто Руслана Микитенка не викрадав, тим більше — не вбивав. Мабуть, відчув смажене, тому зімітував крадіжку у власному офісі, заодно забрав звідти якусь невеличку суму готівки і спробував утекти й залягти на дно. Подібні випадки трапляються. Свідчення вахтерки при вході в гуртожиток навіть підтвердили прямий зв'язок президента фірми з бандитами, котрі напали на «Драко» та інші фірми. На початку дев’ятої ранку вона бачила трьох молодиків з великими сумками. «До „Евеко“», — попередили вони на ходу, і жінка кивнула. Туди часто ходив народ, заносили-виносили сумки, життя фірмачів пенсіонерку цікавило дуже мало. Калита розсудив просто: Микита — спільник грабіжників, барига-перекупник, скуповувач краденого, тому попросив їх обікрасти власний офіс, аби не світитися зайвий раз, бо вахтерка його знає. А так зник безвісти — і по всьому.
Куц, старанно даючи свідчення, не знав, що в інших камерах подібну розмову проводять з нечисленними працівниками їхньої з Микитою фірми. Зв’язок із розбійницьким нападом на «Драко», можна сказати, доведено, але вся ця весела компанія цілком могла особисто брати участь у вбивстві двох охоронців. Дуже зручно, переконував себе та інших майор Калита: спочатку створили контору, під дахом якої можна легально реалізувати крадене, а потім почали красти. Хоча й не схожі хлопці на вбивць — але покажіть того, хто на вбивцю справді схожий! Коли орієнтуватися на статистів, котрі грають у кіно бритоголових «биків», половину оперативного складу місцевої «шістки» можна затримувати для встановлення особи та за підозрою в скоєнні злочину просто так, на вулиці, за саму лише зовнішність.
Бухгалтерку допитували в кабінеті. Вона не опиралася довго, визнала — справді знала, що на «Евеко» не розрізняли легальний та нелегальний бізнес. Але вона не знала напевно, що в офісі обертається крадена техніка, платили хлопці вчасно, документи в неї особисто завжди в порядку. Зрештою, хто тепер бодай на дещицю не порушує чинні закони? Вогнепальної зброї ані в Микитенка, ані в Куца вона жодного разу не бачила. На тих, хто приходив у справах, просто не звертала уваги.
— Зручна позиція.
— Авжеж, зручна, товаришу майоре. Не треба зараз мені лекцій на тему моралі та громадянського обов'язку товкти, ви ж самі в це не вірите. Почнуться казенні штамповані фрази, ви ними навіть зелених пацанів розуму не навчите. Що накажете: влаштуватися на роботу, а потім, коли є підозра на не зовсім чесні оборудки роботодавців, негайно повідомляти про це органам внутрішніх справ?
— Чого ви розійшлися? Вас поки що ніхто ні в чому не звинувачує. Микитенко — ось реальний злочинець. Щоправда, не за нашим відомством буде проходити, коли зловимо…
— У якому сенсі зловите?
— У прямому. Як зайців ловлять чи тарганів на кухні. У вас на кухні таргани гасають?
— До чого тут таргани?
— Ні до чого. Мої ні до чого і ваші ні до чого. Кажу, виглядає так: рвонув кігті ваш молодий та ранній працедавець. Причина для цього є. Поки що це так, робоча версія, порушено справу за фактом зникнення людини — ми шукаємо. У Куца теж, думаю, рило в пуху, та він соловейком тьохкає, валить однокласника з головою.
— Я теж мушу його валити?
— Нічого ви не мусите. У справі підете як співучасниця, дадуть вам кілька років за те, що проводили крадений товар по фінансових документах. Це у разі, якщо ми не доведемо вашу повну обізнаність у кримінальних оборудках, прокручених керівниками фірми «Евеко».
— Ви повинні це доводити?
— Не ми. Слідство. Ми лише бандитів ловимо…
— І випускаєте.
— Випускаємо не ми. Це все слідство. Нам держава платить за затримання підозрюваного, а прокурорським — як за порушені справи, так і за припинені. Думаю, ваша необізнаність ні в кого сумнівів не викличе, підете як свідок. Поки що розпишіться ось тут, на кожному аркуші, й напишіть: «Мною прочитано, з моїх слів записано вірно». В кінці — дату, підпис.
— І що, можу бути вільна?
— Не зовсім. Підписку про невиїзд із вас візьмуть. Адже поки що ви — цінний свідок.
До кінця дня опери зібрали досить інформації, аби прийняти версію про інсценування Русланом Микитенком крадіжки з власного офісу з метою втекти і заховатися. Певне, на це існували свої досить вагомі причини. Озброєний підсумками першого дня розшуку, майор Калита пішов доповідати начальству.
Начальник понеділків не любив. Від раннього ранку починалися традиційні наради, на яких усі псували один одному нерви, вимагаючи кращої та ефективнішої роботи. Натомість, діставшись до власного кабінету по обіді, полковник Черниченко викликав керівників усіх своїх підрозділів і так само вставляв кожному пістона, причому часто — аби лиш вставити, випустити пару. Всі знали, чим закінчуються понеділки, та звикнути до подібного розкладу ніхто не міг. Нормальний робочий настрій з'являвся переважно з вівторка, але ж понеділки ніхто не скасовував…
Черниченко слухав Калиту, спершись ліктями на стіл і підтримуючи голову обома руками. Коли майор закінчив, полковник, нікого конкретно не маючи на увазі, безбарвно матюкнувся, відкинуся на спинку крісла, закурив «голуазину», випустив набік сизий дим.
— Ти сам себе не обдурюєш?
— Не зрозумів?
— Побитого «Опеля» хрін знає де залишив. Права в машині покинув, паспорт, кажеш, удома знайшли. Грошей особливих, жінка говорить, при Микитенкові не було…
— Може, вона не все знає.
— Може, й так, — погодився Черниченко. — Десь у нашого президента фірми захований паспорт на чуже прізвище, сховок приготовано на пожежний випадок, про який ми, до речі, нічого не знаємо. Зібрався він спокійно, не панікував, не нервував…
— Це — зі слів жінки, — обережно нагадав Калита.
— Для чого їй тепер брехати? Навряд чи чоловік тримав її в курсі справ, виходить, вона переповіла все, як було. Чого б Микитенкові метушитися? У мене, Стьопо, велика підозра, що рано чи пізно ми знайдемо десь його трупак. Не тягне все це на втечу від міліції, ох, не тягне.
