Повзе змія - Андрій Анатолійович Кокотюха

на дозвіллі. Далі з полоненим почали творитися інші дива: він перестав вірити у реальність усього, що з ним відбувається. Вогкий напівтемний льох, могила в кутку, сам він, роздягнений та принижений… Вони лякають його. Просто лякають. Авжеж, він чув про подібні речі. Не так давно по «ящику» бачив: бандити хапали бізнесмена, завозили до лісу, де на його очах убивали людину. Кров лилася рікою, переляканий бізнесмен робив усе, чого від нього вимагали. А насправді — бутафорія: жертва підставна, спільник бандитський, кров свиняча або бичача.

Ти заспокоюєш себе, Русику. Вони привезли тебе сюди, аби вбити і закопати, невже ти Даню не знаєш… Нехай так, нехай. Бранець труснув головою. Дивно, але несподівана спроба самозаспокоєння додала йому впевненості.

— Вижени своїх дебілів, нам поговорити треба.

— Ти, козел, зараз, бля, за дебілів, на хер…

З голосу Руслан упізнав Рога. Даня таки справді оточив себе придурками, і серед них Ріг видавався найбільшим дегенератом. Коли з іншими Микитенко ще міг принаймні перекинутися кількома словами, Рога він не міг терпіти, навіть просив якось Даню не доручати цьому недоумку взагалі жодних справ. Прізвисько той отримав традиційно від прізвища — Рожнов. Подібно до інших, боявся Дані, і перед своїми боятися не вважав западло. Зате, як і решта пацанів, відривався на сторонніх. Хлопці взагалі явно доводили один одному, що нічого і нікого не бояться. Микитенко якось почув нахваляння того ж таки Рога: «Загасили, бля, наркомана конченого, підора гнійного, в параші на „Ельдорадо“! Ані один мудак не писнув, отак треба, на хрін!» Згадав це — і знову повернувся страх. Даня на кілька порядків розумніший, але ж пацани — повні стовідсоткові дегенерати, вони на раз прибити можуть.

— Стій, де стоїш, — наче крізь товщу води почув бранець голос ватажка і зрозумів — наказ стосується розлюченого Рога. — Я з ним ще не закінчив. А ти не зістрибуй з теми. Почав — говори.

— Я… я й кажу, значить, — Микитенко закашлявся, забракло дихання. — От… Вижени всіх на вулицю, тема не для їхніх вух. Ти захочеш — сам усе потім скажеш, так чи ні? Поки що сам послухай.

— Погуляйте, — безбарвним голосом промовив Даня. Сперечатися з ним ніхто не насмілився, але Ріг таки не втримався:

— Ми повернемося, падло, і почнемо тебе вбивати. Тоді ти кожне своє гниле слово проковтнеш!

— Зараз ти в мене щось ковтнеш! — тон ватажка не віщував нічого доброго, тому пацани швидко вийшли під березневий дощ. Коли за останнім зачинилися двері, Даня підсунувся до полоненого ще ближче:

— Кажи. Почнеш тюльку травити чи знову проситися, віддам тебе Рогові, бач, аж труситься.

— Слухай, слухай, — Руслан знов почувався трошки певніше. — Не фуфло, гадом буду. Бабки є, багато, сімдесят п’ять штук зелені. Забирай усе, просто навряд чи пацанам тепер треба про це знати. А я… я з міста виїду, чесно. Отак візьму і виїду, через добу. Вітькові справи передам… Або фірму продам. Чуєш, Даня. Я фірму можу продати!

— Продаси, — думки ватажка тепер були десь далеко. — Сімдесят п’ять штук. У тебе?

— У мене.

— Брешеш. У тебе не може бути таких грошей.

— Я хіба сказав мої? Я сказав — у мене, розумієш?

— Тоді раз почав — давай далі. Чиї вони і чому в тебе?

Полонений швидко заговорив, збиваючись, переходячи з однієї теми на іншу, затинався, починав усе з початку, та Даня не квапив його. Вислухав усе уважно, кивнув, швидше сам собі, аніж Русланові, підвівся. Тепер він дивився на бранця з висоти свого зросту. Велетнем він не був, але полонений сидів на підлозі, тому на будь-кого дивився знизу і будь-кому видавався нікчемною комахою.

— Так, — промовив Даня, помовчав трохи і повторив: — Так. Сидітимеш тут. Ключі де?

— Барсетка в машині. Правильно, поїдь і сам перевір. Усе твоє. Коли немає там нічого, тоді я не знаю…

— Я знаю, — перебив його ватажок. Тепер він мусив з’ясувати для себе одну проблему. Він не водив машину, через те вирішення багатьох питань значно ускладнювалося. Сісти за кермо міг будь-хто з його підлеглих, але цей факт дратував Даню найбільше. Та виходу не було. Він, навіть не припускаючи думки, що голий бранець спробує дати драла, рвучко повернувся і зник за дверима льоху. Руслан не знав, чи правильний хід він щойно зробив і чи врятував своє життя, віддаючи за нього не свої гроші. Даня, вочевидь, його випустить. Певно, саме цього він і домагався, а звинувачення в щурівстві — лише привід. Мабуть, дізнався про ці його контакти і вирішив бомбонути ділових людей у такий спосіб.

Гаразд, — розмірковував Микитенко, вже зовсім не маючи сумнівів, що скоро вийде на волю, — себе я викупив. Цих проблем позбувся, інших набув. Люди, кому належать ці гроші, вимагатимуть їх цілком доречно. Хоч-не-хоч, доведеться тікати з міста й лягати на дно. Навіть продавши фірму, він не поверне й половини суми. Уявивши на мить, як його почнуть шукати, і перше місце, куди завітають, буде його квартира, де дружина з немовлям, Руслан пересмикнувся і скреготнув зубами від безсилля.

Рипнули двері, один за одним зайшли троє бандитів. Разом з Данею їх мусить бути п'ятеро. Отже, поїхали перевіряти. Мабуть, на його «Опелі».

— Даня звелів тебе, козла, поки не чіпати, — поважно повідомив Скляр, капловухий хлопчина, котрий навмисне поголив голову, аби вуха кумедно стирчали, й уважно стежив, чи не глипне хтось на нього глузливо. Щойно вгледить насмішника, нехай мимовільного, негайно починається розбірка, в яку далі встряє все кодло. — Посидимо тут, доки не повернеться. Там видно буде.

— Мені й так усе видно! — не втримався Ріг.

Після цього бранець, здавалося, втратив для бандюків усілякий інтерес. Вони примостилися в куточку біля дверей, обговорювали свої проблеми та подвиги, курили, залишивши роздягненого Руслана наодинці з невеселими думками. Попросити в них хоча б светра він не ризикнув, тому щільно обхопив себе руками і обережно підвівся