Повзе змія - Андрій Анатолійович Кокотюха

Опери зареготали. Віднедавна хтось розумний завів у них порядок: після кожного застосування табельної зброї, навіть якщо стріляєш угору, попереджаючи злочинця, треба не лише писати обґрунтоване пояснення, а й здавати відстріляні гільзи. Бійців підрозділу «Сокіл», або, по простому, «соколят» це правило чомусь не стосувалося, але вони стріляли нечасто, в основному викручували затриманим руки, розбивали писки та губи, розквашували носи, вибивали зуби, іноді ламали ребра.

— Сташенко, будеш старшим групи. Тільки дивись, не захоплюйся, без фанатизму. Давайте, мужички, часу нема, — Калита глянув на годинника, п’ять пар очей мимоволі метнулися в тому ж напрямку. — Дев’ятнадцята тридцять п’ять. Справді, пора.

Корбут вирізнявся серед оперативного складу «бандитського» відділу тим, що на роботу їздив власною машиною. Щоправда, це була звичайнісінька пошарпана «дев'ятка», але й це виглядало суттєвою перевагою. Звичайно, оперові коштувало чималих зусиль вициганити в начальства машину навіть для серйозної справи, в основному оперативники ходили пішки, пересувалися громадським транспортом, а найбільш нахабні зупиняли таксі, тицяли водієві під носа «корочку», і в більшості випадків таксист завозив, куди треба, хоча подумки, звичайно, матюкався. Корбут не дотримувався правил дорожнього руху, тримав у машині службову блималку, встановив сирену, і міг керувати автом у будь-якому стані сп’яніння. Поки що це йому сходило з рук, бо опер постійно використовував власний транспорт для службових потреб. Йому навіть виписували заради такого випадку казенний бензин, хоча він завів у місті кілька точок, де його «жигуль» заправляли безкоштовно.

На затримання в сауну їхали машиною Корбута. «Соколята» трималися позаду на розшарпаній убозівській «шістці». Про цю машину ходили легенди. Її задля оперативної необхідності десятки разів перефарбовували, в багажнику валялося з півдесятка запасних номерів, іноді причепити номера взагалі забували, але це авто все одно впізнавали: «Диви, знов менти кудись поїхали». Іншого вільного транспорту просто не було, і лишалася надія, що березнева вечірня темрява й дощ природним способом замаскують нещасну «шістку».

— Входи, виходи, — бубонів Корбут, не даючи стрілці спідометра опускатися нижче позначки «80». — Які там ходи-виходи, немає чого перекривати. Просто фразочка красива, — він у силу своїх незначних акторських здібностей спробував зімітувати голос комісара поліції, постійного героя поліцейських серіалів: — Перекрийте всі ходи і виходи, парні! Йєс, сер! Буде зроблено, сер! Муха не проскочить, сер! Тьху, мама дорога! Там є звичайний вхід, є службові двері. З парної вони точно нікуди не подінуться. Візьмемо за муді, як синків, писнути не встигнуть.

— Чого це їм стукнуло дівок по мобільному викликати? — Притула швидше мислив уголос, ніж хотів, аби йому відповіли.

— Ось і запитаєш у них, — Сташенко вкотре за весь цей час виклацнув обойму з руків'я «Макарова», аби глянути на неї, помилуватися і знову застромити назад.

— Бо придурки, — прокоментував Корбут. — Не наші це клієнти, наші розстріляли двох мужиків на фірмі за нєфіг і надовго залягли. Не такі вони дурні, аби на звичайній мобілці попастися і отак-от бухати в гадючниках та з бабами в саунах киснути. Швидше за все, загоношили якісь відморозки того баригу, котрому вони компи скинули, мобільник викинули, а хтось із цих цінителів масажу випадково знайшов. Ну, і граються пацани. Їм по вісімнадцять, дитинство в жопі крутить.

— Якось усе це складно, блін, — Глод сидів на задньому сидінні між Притулою і Деревієм, йому було незручно, кремезні старлеї затиснули його, худорлявого, з обох боків, наче лещатами. — Серьога в одному правий: навряд чи такі придурки пішли б на збройний напад. Баригу замочити — запросто, тут думати багато не треба. Не схожі вони на тих, хто взагалі думає.

— Чого гадати? Побачимо зараз. У будь-якому разі треба зважати, що, окрім чужої мобілки, вони з собою ще стволи тягають. Так, приїхали.

Корбут загальмував за півсотні метрів від сяючої неонами вивіски «Нептун», оперативна «шістка» позаду теж зупинилася. Мовчазні й однакові «соколята» Вася й Діма вийшли з машини, підійшли до «дев’ятки». Вони звикли діяти за планом, а не розробляти його, тому чекали, що запропонують оперативники. Ті теж вийшли під дощ. Аби подивитися на циферблат свого годинника, Корбут підніс правицю майже впритул до очей. Оздоровчий комплекс «Нептун» міститься майже на околиці, тому світилася тут лише вивіска з назвою, вуличні ліхтарі давно не горіли.

— Діємо дуже просто, — очевидно, Корбут усе продумав дорогою, і думки вголос не заважали процесу мислення. — Ви, мужики, йдіть до службового входу, це з того боку, обійдете будинок — і ліворуч. Перекриваєте його наглухо. Ми підемо всередину. Там, боюся, ми всі один одному заважати будемо, місця небагато, розвернутися особливо нема де.

— Чого доброго, ще один одного затримаємо, — буркнув Деревій.

— Не переплутаємо. Вони голі. Бачиш голого — хапай, — реготнув Сташенко. — Мужики, може, правда дочекаємося, поки баби приїдуть, заодно і їх затримаємо, допитаємо на предмет причетності до чого-небудь. Я сам допитаю, га-га-га…

— Далися тобі ті баби, — сплюнув Глод.

— Не далися, так дадуться, ось побачиш. Цирк буде, я вам гарантую!

— Не кричи, — втрутився Корбут. — Цирку нам тут якраз і не треба. Ні цирку, ні театру, ні кіна. Заходимо всі разом, але гуртом не тримаємося, там, щоправда, особливо розгулятися нема де. Вперед підемо ми зі Стахом, — так називали Сташенка всі без винятку за очі і в очі, — а ви будете приймати адамчиків по одному. Пішли.

Усередину приміщення оперативники зайшли визначеним бойовим порядком: попереду Корбут і Сташенко, за ними — Притула з Деревієм, замикав маленьку процесію Глод. Назустріч гостям ступив з-за рецепції хлопець у білому халаті, щось хотів сказати, та, вочевидь, упізнавши Корбута, позадкував.

— Вільно? — коротко запитав Сергій, кивнувши за його спину, вглиб коридору.

— 3-зайнято… Ви без попередження… Тут клієнти замовили ще з обіду, ви не…

— Скільки їх? — перервав Корбут.

— Четверо.

Опери перезирнулися. Розрахунки підтверджувалися.