Коли починається дощ - Майя Молчанова
Що трапилося одного разу, може ніколи більше не статися.
Але те, що трапилося двічі, неодмінно станеться знов.
Арабські прислів'я та приказки
Третій день.
Кажуть, чим ніч темніша, тим яскравіші зорі. Після дощу з'являється веселка. За чорною смугою завжди настає біла.
Навряд чи останні місяці мого життя можна назвати чорною смугою лише через жахливу втому та неможливість вибратися за межі міста. Я жива, здорова, є дах над головою, їжа на столі. Тож чорної немає, скоріше сіра, як асфальт, як похмуре небо… З іншого боку, чи це не трагедія всіх часів та народів – відкладати власні бажання, мрії, життя на потім?
У будь-якому випадку хочеться вірити, що вже тепер точно прийшла черга білої смуги. Піщаної, прибережної та безлюдної смуги, що обдувається легким морським бризом. Під моїми босими ногами перекочуються дрібні золотаві піщинки та уламки мушель, але їхні легкі уколи навряд чи можуть зіпсувати мені настрій. Я продовжую йти вперед, радісно посміхаючись сонцю.
Хіба можна бути щасливішим?! Крики чайок зливаються в одну мелодію з шепотом хвиль і це не ролик на Ютубі, це життя. Те саме життя, яке ми втрачаємо у спробі вижити.
Поступово берег почав звужуватися, ні про які дороги, будинки і натовп галасливих туристів вже не йдеться й мова. Тільки у самого перешийка тиняється невеличка компанія підлітків, але вони не надто мені цікаві. Під товщою води я помічаю білу смугу коси і, не гаючи часу, роблю крок уперед.
Не надто сильний, але впевнений прохолодний потік миттєво охоплює мої ноги. Я підіймаю поділ спідниці-розлітайки, зав'язуючи її вузлом на поясі, рушник і рюкзак з невеликим перекошуванням висять у мене за спиною, але з кожним кроком я заходжу все далі. Мені починає здаватися, що невдовзі і це не допоможе вберегти їх від води, але ні. Я проходжу не більше двадцяти метрів, і знову хвилі лоскочуть виключно мої щиколотки і спідницю, що стала важкою від солоних бризок.
Обертаюся, щоб оцінити свій шлях і ледве стримую смішок. Буквально моїми слідами з ентузіазмом на обличчях крокують ті самі підлітки, які нерішуче м'ялися біля води ще кілька хвилин тому! Схоже я для них як пророк, який веде в нові землі, але все ж таки шлях у нас різний, тож вперед і тільки вперед!
Весь день я з легким серцем присвятила найулюбленішому заняттю будь-якої працюючої людини. Одним словом - ледарювала. Що може бути кращим? Лежиш собі на пляжі, ніхто тебе не смикає. У ранковий час я спала, засмагаючи на піску, в обідню годину - ховалася в тіні тонких дерев, попиваючи прохолодний лимонад. Спека постаралася на славу і від ранкового лимонадного айсберга, який я діставала з морозилки, залишилися рідкі шматочки льоду, що плавали в пляшці.
Ось і зараз, наплававшись до того самого стану, коли починаєш відчувати кожен м'яз (навіть якщо про існування деяких з них раніше і не здогадувався), я лежала на березі. Теплі промені, тихий шум прибою, бризки хвиль. Хоча ні, не бризки. Неохоче розплющую очі в пошуках зниклого сонця і розумію, що бризки ці були якраз таки прямо з хмар, що злетілися над морем хижою зграєю. У напівдрімоті це не так відчувалося, але тепер я помічаю, що і вітер похолов, і краплі зриваються не вперше. Просто до цього моменту я їх ігнорувала.
Дивлячись на хвилі, що стрімко темніють і посилюються, починаю хвилюватися. Треба ж мені було забратися так далеко. Після переходу через перешийок я йшла не менше години, а то й більше.
Поглядаючи навколо і відпльовуючись від піднятого різкими поривами вітру піску, починаю збирати сумку.
На той момент, коли я нарешті добираюся до потрібного місця, дощ уже ллє стіною. Буквально так, адже стало важко розрізнити навіть хвилі, що вирують прямо переді мною. Ще складніше розгледіти крізь безперервні потоки дощу протилежний берег, але в якійсь відчайдушній надії я все одно стою на самій кромці піску, вдивляючись у цю всепоглинаючу сірість. Мене починає лякати сама думка, що в грозу, яка починається, я можу залишитися на безлюдному острові в повній самоті. І цей страх грає зі мною злий жарт. Похитнувшись від яскравої блискавки і майже миттєвого гуркоту грому, я невдало послизнулася. Стрімкий морський потік різко тягне мої ноги вбік, і, не утримавши рівноваги, я падаю, піднімаючи фонтан солоних бризок.
За кілька секунд я тільки й встигла злякано вчепитися у берег, з розпачем розуміючи, що це мені мало допоможе. Спідниця, хоч і пошита з тонкої тканини, але ноги сплутала миттєво, як справжня рибальська сітка, обравши мабуть мене своїм уловом. А наступної миті чиїсь сильні руки вже підхоплюють мене, вириваючи з потоку.
- З тобою все добре? - проривається крізь шум дощу і хвиль стурбований чоловічий голос того, хто тримає мене за плечі, які дрібно тремтять чи то від холоду, чи то від страху.
- Ні, - виривається в мене, але, трохи подумавши, я виправляюся і додаю все ще трохи розгублено. - Так, напевно. Я ще не зрозуміла.
- Істинно жіноча відповідь, - хмикає у мене за плечем чоловік, допомагаючи встати на ноги.
Мокра тканина обліпила ноги, хлопаючи під різкими поривами вітру, мов вітрила. Десь у висоті похмурих грозових хмар знову пророкотало, і мимоволі здригнувшись, я все-таки встала на тверду землю, нарешті приходячи до тями.
