Коли починається дощ - Майя Молчанова

Коли я опиняюся в незнайомому місці, мені здається,

 тут може статися що завгодно.

А може, не станеться, це вже як пощастить.

Макс Фрай

День другий.

Невеликий сірий мікроавтобус їхав по вибоїнах, гримаючи на кожній ямі так, ніби ось-ось розвалиться прямо на ходу, але я все одно з радісним передчуттям прилипла до вікна, незважаючи навіть на ризик розбити на черговій ямі лоба. Поки що ця доля мене оминала, і я продовжувала з насолодою вдивлятися в горизонт.

Море! Я таки це зробила! Здійснила свою мрію!

Вже не терпиться скоріше його побачити зблизька. Пройтися по піску босими ногами, знімаючи піну з хвиль, немов вершки з торта, назбирати мушель химерних форм, виглядаючи в синій гладі дельфінів, що веселяться у воді.

Невеликий пансіонат, у якому я забронювала номер «за десять хвилин ходьби від моря», зустрічав мене квітучими кущовими трояндами та русалками, намальованими на паркані. Але якими б милими та привітними не були господарі, заселення в кімнату для мене було буквально… миттєвим. По суті, моєї витримки вистачило тільки на те, щоб кинути біля ліжка валізу і мало не підстрибом помчати на пляж.

Шльопаючи гумовими сандалями, я крокувала вздовж приватних будинків та пансіонатів, уздовж магазину, ринку, надувних гірок та атракціонів. З усіх боків: пахлава, чурчхела, кукурудза, дині та кавуни. Очі розбігаються від яскравих фарб, голова йде обертом від сонця та великої кількості ароматів. Але я практично щаслива!

Так, навколо переважно сім'ї, парочки і галасливі компанії, але народу настільки багато, що я своєю поодинокою фігурою не надто й вирізняюся. Принаймні так мені здається до того моменту, поки мені услід не починає свистіти пара робітників невеличкого кафе, але їх я ігнорую. Ще чого не вистачало. Я приїхала відпочивати, а не вплутуватися в авантюру під назвою “курортний роман”.

Ось тільки чим ближче я підходила до берега, тим нижче опускалася планка мого настрою. Шум і гам радісного натовпу - це все чудово. Можна навіть не звертати уваги на хмари сигаретного диму та безтактні спроби “прикрасити мою самотність” від місцевих донжуанів, але…

У моїх спогадах море було величним та тихим: пустельний пляж, шепіт хвиль, легкий бриз. Звичайно, це було зовсім інше місце, забутий усіма дикий пляж, що загубився далеко від населених пунктів, куди я просто не наважилася вирушити поодинці. Тут же, серед надувних матрасів, катамаранів і просто незліченної кількості відпочиваючих, які наче поплавці стирчать з води, моря і не видно.

У досвідченого плавця ще є шанс доплисти до блакитної кромки без офісного планктону, що вирвався у відпустку, але ось я плаваю погано. І це звучить як вирок.

Здатися і штовхатися ліктями за кожен сантиметр тіні, відпльовуючи пісок, що летить з-під ніг відпочиваючих? Перспектива м’яко кажучи, не дуже радісна...

Ні. Нормальні герої завжди йдуть в обхід. Я ж пішла вздовж пляжу, сподіваючись, що на відстані від містечка людей буде менше.

На першому кілометрі були встановлені атракціони, на другому – будинки з обгородженим пляжем, паркан я абияк обпливла, але далі був приватний пансіонат, потім готель, кемпінг. Скінчилося все тим, що я просто дійшла до наступного прибережного міста з ще більшим натовпом, який не прогнало з берега навіть похмуре, затягнуте хмарами небо.

Зізнаюся, це мене настільки засмутило, що повернувшись у свій номер, я просто завалилася спати, вийшовши з кімнати тільки до вечері.

І ось сиджу, колупаюсь виделкою в омлеті, думаю... Можна звичайно встати о п'ятій-шостій ранку, не всі ж тут ранні пташки. Але в цей час біля моря досить прохолодно, а я хотіла поплавати.

- Доброго вечора, Аню. Сходили до моря? - підійшла до мене хазяйка пансіонату, мила жінка років шістдесяти.

- Майже розгледіла його за натовпом туристів, - невесело посміхнулася я.

- Є таке... Розпал сезону. Наплив людей цього року просто божевільний.

- А чи немає тут раптом місць, де вони напливають у меншій кількості? Хочеться таки море побачити.

Людмила Василівна тепло посміхнулася.

- Є звичайно, але це далеко.

– Це я вже зрозуміла. Двадцять п'ять кілометрів сьогодні нагуляла у пошуках – тепер погляд моєї співрозмовниці став здивованим, якщо не приголомшеним.

- Так це ж…

- Так, я дійшла до наступного містечка.

- Що ж, ну тоді про «далеко» це я погарячкувала. Кілометрів за п'ять, якщо йти ліворуч уздовж моря є острів. Так-то на ньому нічого особливого немає: пляжі, деревця подекуди. Однак і людей немає.

- Острів, - задумливо повторюю я. – Я плаваю погано. Але дякую вам за пораду.

- Та ти не поспішай засмучуватися. Там коса є, можна вбрід перейти. Під час відливу і зовсім води по коліно. Іди собі і все, навіть одяг не намочиш.

- Дійсно? Можна перейти?

- Звісно! Місцеві там іноді рибалять та мушлі на продаж збирають.