Коли починається дощ - Майя Молчанова

Випадковість – це підсвідома закономірність.

Валерій Синельников

Час до обіду пролітає стрімко. Після чаю бар'єр тиші та деякої незручності пав, немов стара гребля. І ми розмовляємо безупинно. Говоримо про все і ні про що водночас. Обговорюємо фільми, книжки, життя. Можливо, це горезвісний «ефект попутника» або просто атмосфера поїзда, але розмовляти з ним було легко і приємно. Ми наче були на одній хвилі.

Вже давно були з'їдені бутерброди, допитий чай. Час перевалив за обід, і навіть сонце нерішуче, сором'язливо прикриваючись хмарами, з’явилося на блідо-синьому небі.

 Під'їжджаючи до чергової станції в невеликому містечку потяг сповільнюється, гучно відбиваючи колесами нерівний ритм і, сіпнувшись на останок, зупиняється. Вагон передбачувано похитнувся, але цього разу я завчасно відставила всі напої убік.

- Може вийдемо? - Андрій киває на вікно, і вузьку платформу, що заповнюється пасажирами.

- Так, можна.

Не те щоб мені дуже хотілося подивитися на непримітну будівлю місцевого вокзалу ближче, але ось розім'яти ноги і зробити пару ковтків відносно свіжого повітря було б непогано.

Захопивши невеликий рюкзачок з найголовнішим (бо залишати гроші і документи без нагляду я не збиралася), іду вздовж рядів однотипних полиць, повз чиїсь довгі ноги і оминаючи особливо квапливих особистостей, які зовсім непривітно штовхаються ліктями.

Поспішають так, ніби від швидкості заняття ними місць щось залежить. Дивні люди…

Не знаю хто як, але я саме за те й полюбила поїзди та метро, ​​що в них можна не думати про час. Я можу спізнюватися, можу бігти, дихаючи, як загнаний кінь з палаючими від цієї гонки легенями, але в ту мить, коли за мною зачиняються двері і поїзд рушає з місця, більше немає сенсу поспішати. Від того що ти проспав і рахуєш кожну хвилину, він не їхатиме ні швидше, ні повільніше. Отже, і причин для суєти немає.

І все ж таки на вулиці в рази краще, ніж у душному вагоні з невеликою щілиною вікна. Вдихаю на повні груди, з радістю посміхаючись сонцю, що нарешті виглянуло з-за хмар.

Андрій дивиться на мене, і я здивовано піднімаю брови.

- Ти дивишся на сонце так, ніби бачиш уперше, - усміхається він.

- Щасливий той, хто бачить диво в дрібницях, - не перестаю радісно жмуритися, підставляючи обличчя теплим променям та з-під вій, спостерігаючи за тим, як Андрій повторює за мною.

Я б, мабуть, простояла так до самого відправлення, але з'явився мій вічний ворог - сигаретний дим. Ні, я ніколи не лаялася з тими хто палить у громадських місцях, все одно це не має сенсу. Не стала цього робити і зараз. Але й стояти далі, задихаючись і кашляючи від диму – як мінімум безглуздо. Єдина перевага вулиці, а саме - свіже повітря, була безповоротно втрачена, тому ми повернулися в царство задухи і поту.

Після легкого прохолодного вітру з рідкими крапельками дощу, важке повітря вагону почало тиснути, здається, ще сильніше, ніж раніше. Але це було не єдиним відкриттям – у нас з'явилися сусіди.

- Ой, доброго здоров’ячка! А це ми з вами їдемо? – привітно посміхнулася нам жінка незрозумілого віку, розкладаючи на столі якісь сумки. - Та ви сідайте, чого як нерідні?..

Ми і є «нерідні», але я не стала її поправляти і просто мовчки сіла навпроти Андрія, бо обидва місця біля вікна були зайняті. Пухленький причесаний хлопчик років восьми захоплено крутив у руках планшет, граючи в якусь гру, поки його мати діставала котлети.

- Вітюша, кинь свою тикалку, з'їж котлетку.

– Ща, – не відриваючись від екрану, буркнув Вітюшенька.

- Ой, і ви пригощайтеся. Домашнє, сама готувала - вона з гордістю простягла в наш бік численні судочки, на що я рішуче відповіла, що не голодна.

Андрій теж не ризикнув пробувати шедеври кулінарної творчості, які виглядають до того ж не надто апетитно, але цим справа не закінчилася. Все-таки загодувавши сина котлетами, жінка почала засипати нас питаннями та подробицями свого життя: Ой, а ви куди їдете? - тараторить вона і, не особливо вслухаючись у відповідь, продовжує говорити - Ох, а ми ось...

Нескінченний потік слів я перестала вловлювати на другій хвилині тож просто кивала головою в особливо емоційні моменти. Потрібно буде запам'ятати цей прийом – якщо мені раптом не захочеться ні з ким говорити, просто почну балакати занадто багато. Але, правда, не в таких випадках. Адже це все одно, що новачкові намагатися обіграти майстра спорту.

Трохи ошаліла від активної сусідки дивлюся на Андрія і натикаюся на його співчутливий погляд. Йому простіше, я напевно здалася жінці більш вдячною слухачкою, тож основний удар припав саме на мене.

Через півгодини "компанійської" бесіди, я капітулювала, беручи приклад з хлопчика: сховалася за книгою, виставивши її перед собою як щит. Ще приблизно хвилину звучали абстрактні роздуми сусідки про марність книг, але очікуваної відповіді від мене не було, і навколо нарешті запанувала тиша. Відносна звичайно. Шум коліс та тихі розмови нашаровуються один на одну. Але з кожною й сторінкою я все більше поринаю в вигаданий фантастичний книжковий світ, і навколишня реальність відходить на другий план аж до самого вечора.