Коли починається дощ - Майя Молчанова

***

День четвертий.

Підпираючи дерев'яну балку, Андрій поглядав на сестру, що сперечалася з Мишком, і мимоволі думав: «Якщо дівчата обирають чоловіка схожого на батька, то вибір Олени (його сестри) цілком зрозумілий. Батько їх був столяром, у Миші ж просто золоті руки. Андрій тут скоріше на підхваті, як добровільна робоча сила. Артем же (молодший брат Андрія та Олени) зовсім незрозуміло для чого.

- Мені довго ще її тримати? - крикнув Андрій і отримав відразу три відповіді.

- Так! - уперто.

- Ні! – похмуро.

- Брате, я в тебе вірю, тримайся! – весело.

Вся річ у тому, що сестрі не подобалося місце для альтанки, Мишка навпаки воно цілком влаштовувало, ну а Артему було в цілому все одно, він із задоволенням хрумтів яблуком, спостерігаючи за цим цирком «Шапіто» без намету.

- Гаразд. Відпускай. Зробимо біля саду, – похмуро буркнув Мишко. І Олена з переможно-щасливим виглядом пішла до хати.

Андрій глянув на годинник – сім. Час ще є.

7:15, 20, 25, 30, 40... Якщо він хоче встигнути, далі чекати не можна, так що, відклавши інструменти і не звертаючи уваги на молодшого, що ув'язався слідом, він під крики «А ну стояти, розкрадач клумб!» у виконанні Олени помчав до пірсу.

За п'ятнадцять хвилин вони були на місці. Артем, із властивою йому впертістю, немов один із стовпів продовжував стирчати на пірсі поруч із Андрієм. Нарешті, і він був посланий... за пивом, а не туди, куди ви подумали. Минуло п'ятнадцять хвилин, Тридцять сорок, годину... Ані не було.

- Навіщо ми взагалі сюди бігли? - запитав Артем, який встиг уже кілька разів як піти, так і повернутися.

- А раптом вона чекала...

- А раптом ні? Хоч що мені показуй і розповідай, не вірю я у кохання з першого погляду. Інтерес – так, симпатія – можливо, але кохання – це вже притягнуто за вуха. Так що забий, наплюй або просто забудь.

– А якщо я не можу?

- Не можеш чи не хочеш?

– Не хочу. У тому й річ, що не хочу. Кохання не кохання, називай, як хочеш, але мені з нею добре... Просто добре, розумієш?

- Старієш брат, - хмикнув Артем єхидно, але реакції не дочекався.

Якийсь час вони стояли на пристані. Чи то Андрій продовжував чекати, чи просто дивився море, що переливалося сонячними відблисками...

- Гаразд, ходімо, - все ж таки підняв очі на брата він.

- Одумався, Ромео? – буркнув Артем, який уже втомився стояти без руху, як бовван.

- А як же... - на обличчі Андрія розпливлася впевнена трохи насмішкувата посмішка. - Прийду завтра.

- Божевільний, - не втримався від чергового коментаря молодший, проводжаючи поглядом пишну білу троянду, яку брат, примостив в одну з тріщин старого парапету. - Божевільний і по вуха закоханий...