Коли починається дощ - Майя Молчанова

Але вітер стих, закінчився дощ і яскраве спекотне, по-справжньому літнє сонце досить рішуче прогнало нас у тінь.

- Допомогти? - запитав Андрій, не чекаючи відповіді беручи з моєї руки блакитну стрічку допомагаючи зав'язати її на моєму зап'ясті на манер браслета. Ось тільки цей простий жест і пальці, що затрималися на мить на моїй руці, народжують табун мурашок та відгукуються в серці теплом.

Ми так і йдемо, тримаючись за руки, наче парочка підлітків. І хоча це досить дивно, мені менш за все хочеться зараз прибрати свою руку з його теплої долоні, настільки це здається простим і доречним. А якщо хтось і запитав би, ми навіть приїхали сюди разом. Смішно...

- Дивись, яка краса! - я радісно піднімаю з піску чергову знахідку.

- Це ж просто уламок мушлі, - посміхається він тепло, наче я маленька дитина.

- Не просто уламок, а гарний!

- Та ти оптимістка.

- І цим пишаюся, - хмикаю, підіймаючи голову. - Щоб бачити в усьому погане багато зусиль не треба, а от уміти помічати позитивне навіть у повній безнадії - це або величезна праця, або вроджений талант.

У якийсь момент нашого лавірування між шезлонгами, камінням та туристами Андрій несподівано завмирає, відтягуючи мене за руку назад. Попереду йде невелика компанія: симпатична жінка, навколо бігають хлопчаки років десяти, дві дівчинки трохи старші, хлопець з пивом і чоловік, що несе на спині величезний баул із речами. Його я впізнаю – саме він зустрічав Андрія на вокзалі.

- Твої знайомі? - запитую я, вже починаючи мучитися сумнівами.

Він боїться знайомити мене зі своєю родиною? А чи готова я до цього взагалі? Здається не дуже, і ідея втекти цілком має місце бути.

- Так. І нам від них уже не втекти, – відкидає мій майже готовий план Андрій.

- Невже вони такі страшні? - на вигляд звичайна сім'я.

- Скоріше галасливі. І в цьому ти зараз сама переконаєшся. Нас помітили, – звучить трохи приречено.

І справді помітили ... Хлопці-близнюки з вереском підлетіли до нас з обох боків, один повис на Андрієві, буквально застрибнувши йому на плечі, другий, смикаючи мене за сарафан, попросив нахилитися, що я з деяким побоюванням і зробила.

- Ти ж Ассоль, то чому у тебе волосся не червоне, якщо ти русалонька?

- Русалоньку звали Арієль, - кажу трохи спантеличено. – А я – Аня.

Хлопчик дивно подивився на мене з хитрою посмішкою і несподівано підморгнув.

– Я все зрозумів. Аня-соль.

- Аня-соль, - підхопив його брат.

А ось я нічого не зрозуміла. Подивилася на Андрія, але він вдав, що нічого не чув.

- Знайшов таки? - здоров'як з баулом визирнув з-за плеча Андрія і повернувся до мене простягаючи долоню для рукостискання.

- Здрастуйте, - пискнула я якось навіть надто тихо під перетином десятка зацікавлених поглядів і миттєво загубилася в хороводі голосів.

- Я Мишко, - чоловік потискає мені руку.

- Артем, - молодий хлопець, мій ровесник, руку мені не потискає, а намагається поцілувати з посмішкою ловеласа, але натрапивши на погляд Андрія, просто плескає по ній другою долонею і відходить убік. - Радий знайомству.

- Таня, Яна, - трохи байдуже показує дівчинка підліток спочатку на себе потім на подругу.

- Він Сашко, а я Льоша. Головне не плутай, - додає один з близнюків.

- Якщо заплуталася, кажи Алекс.

- Точно не промажеш, - цю фразу брати проговорили разом і настільки синхронно, що стало ясно - не вперше.

- Ану розступилися від дівчинки, ще злякаєте, - прорвалася до мене схоже та сама сестра Андрія.

Хоча, відверто кажучи, вона могла не турбуватися, я не злякалася, просто в шоці.

- Ти не думай, ми цілком нормальна родина. Особливо коли молодші не бешкетують, - продовжуючи говорити зі мною, вона встигала одночасно керувати цим цирком, командуючи, кому стелити покривала, де встановити парасольку, намаститися кремом, перекласти речі. Навіть встигла кілька разів пригрозити рушником близнюкам, що носилися навколо. - Я Олена, сестра Андрія.

- Аня.

- Що ж Аня, як ти ставишся до шашлику?

- Взагалі позитивно…

- Алене, ми пройтися хотіли... - почав Андрій.

- Серйозно? Проміняєте гарячий соковитий ароматний шашлик і катання на човні  на просто "пройтися"? Не вірю.

- А ви ... - почала я, але Олена мене миттєво зупинила.

- Жодних «ви». А ти бери в Миші човен і шуруй його надувати. Поки він возитиметься з м'ясом, у нас буде час відпливти від них кудись подалі!

- Як тобі не соромно. Мати, а втікаєш від своїх же дітей, – жартує Андрій.

- Це не втеча, а тактичний відступ із метою збереження нервових клітин.

- Мам, а вже можна плавати. А тепер? Вже? Час? - по черзі підбігають близнюки. Розрізнити їх можна тільки за кольорами плавок, але тільки я все одно забула, хто з них хто.