Кувала Зозуля - Джоан Роулінг

— Еване, котичку,— почала К’яра, коли Дафілд знову сів.— Корморан розслідує...

— Він тебе з першого разу почув,— перебив її Страйк.— Не треба.

Він був певен, що актор і це теж почув. Дафілд швидко пив, кидаючи якісь репліки до групи.

К’яра відпила від свого коктейлю, потім посмикала Дафілда.

— Як там твій новий фільм, сонечко?

— Чудово. Супер. Наркодилер зі схильністю до суїциду. Навіть і грати не треба.

Всі усміхнулися, крім самого Дафілда. Він побарабанив пальцями по столу, смикаючи ногами у такт.

— Нудно щось,— оголосив він. Глянув на двері, а група дивилася на нього, відверто благаючи, зрозумів Страйк, щоб їх запросили поїхати з ним.

Дафілд глянув на К’яру, тоді на Страйка.

— Поїдете до мене?

— Супер! — скрикнула К’яра і, кинувши котячий погляд переможниці на брюнетку, одним ковтком допила коктейль.

Тільки-но вони вийшли з ВІП-зони, як до Дафілда підбігло двійко п’яних дівчат; одна задерла майку і попросила його розписатися у неї на грудях.

— Не треба цієї вульгарності, любонько,— відповів Дафілд, відтісняючи її.— Кікі, ти маєш машину? — гукнув він через плече, прокладаючи шлях крізь натовп і не зважаючи на крики й на пальці, що тицяли в нього.

— Так! — гукнула К’яра у відповідь.— Подзвоню йому. Корморане, котику, де мій телефон?

Страйк подумав, що папараці по-своєму сприймуть спільний вихід К’яри й Дафілда з клубу. К’яра кричала в «айфон». Ось вони дісталися виходу; К’яра сказала:

— Чекайте, він напише есемеску, коли під’їде під двері.

І вона, і Дафілд здавалися знервованими, зібраними, самокритичними, ніби спортсмени, що готуються вийти на стадіон. Потім телефон К’яри тихо задзижчав.

— Так, він на місці,— повідомила вона.

Страйк відступив, щоб пропустити їх з Дафілдом, тоді швидко рушив до переднього пасажирського сидіння, поки Дафілд оббігав машину серед сліпучих спалахів і криків натовпу і сідав на заднє сидіння поруч з К’ярою, якій допоміг зайти у машину Коловас-Джонс. Страйк ляснув передніми дверцятами, змусивши відскочити двох чоловіків, які кадр за кадром клацали Дафілда й К’яру.

Коловас-Джонсу знадобилося неймовірно багато часу, щоб повернутися на водійське місце; нутрощі «мерседесу» здавалися Страйкові аеродинамічною трубою, водночас замкненою і відкритою новим спалахам. Об’єктиви притискалися до вікон; з темряви випливали ворожі обличчя, перед непорушною машиною металися темні постаті. За спалахами коливався натовп-черга — всі цікаві, збуджені.

— Та поїхали вже, щоб тебе! — закричав на Коловас-Джонса Страйк, і той запустив мотор. Папараці, що перекривали шлях, розступилися, продовжуючи клацати камерами.

— Бувайте, покидьки,— сказав із заднього сидіння Еван Дафілд, коли машина зрушила з місця.

Але фотографи бігли за автівкою, з обох боків спалахували камери; все Страйкове тіло зросилося потом, він раптом повернувся на жовту ґрунтову дорогу, у тряский «вікінг», до звуків, що нагадували виляски в повітрі Афганістану, побачив юнака, що біг геть від дороги, тягнучи маленького хлопчика.

Без задньої думки Страйк тоді заволав «Гальмуй!», кинувся вперед і схопив Анстиса, який два дні як став батьком і сидів просто за водієм; останнє, що він пам’ятав, це протестуючий крик Анстиса і металеве «бум!», яке відкинуло його на задні дверцята, а тоді «вікінг» розірвало з оглушливим брязкотом, і світ затягнув серпанок болю й жаху...

«Мерседес» завернув за ріг і виїхав на майже порожню дорогу; Страйк зрозумів, що напружився до болю у м’язах литки, яку ще мав. У бічному дзеркалі він помітив двох мотоциклістів, кожний з яких мав пасажира і гнався за ними. Принцеса Діана, тунель у Парижі; «швидка» забирає тіло Лули Лендрі, камери на ходу притискаються до темної шибки; ці два образи постали в уяві Страйка, поки машина мчала темними вулицями.

Дафілд запалив цигарку. Краєм ока Страйк помітив, як насупився на свого пасажира у дзеркало заднього огляду Коловас-Джонс, але змовчав. За мить чи дві К’яра почала щось шепотіти до Дафілда. Страйк, здається, почув своє ім’я.

За п’ять хвилин знову завернули за ріг і побачили перед собою нову групку фотографів у чорному, які почали клацати камерами в бік машини, щойно вона з’явилася. Мотоциклісти зупинилися просто за ними; Страйк побачив, як мчать четверо чоловіків, щоб не проґавити момент, коли відчиняться дверцята. Підскочив адреналін: Страйк уявив, як виривається з машини, б’є, розбиває дорогі камери об асфальт поруч з їхніми зіщуленими власниками. І ніби прочитавши його думки, Дафілд, узявшись за клямку дверцят, сказав:

— Так, Корморане, порозбивай їх усі, ти для цього такий, як треба.

Розчахнуті дверцята, нічне повітря, нові спалахи, від яких голова обертом; мов бик, Страйк швидко ступав з похиленою головою, спрямувавши очі на К’ярині п’яти перед ним, щоб не осліпнути. Здолали три сходинки — Страйк замикав, і саме він ляснув дверима будинку перед обличчями фотографів.

На мить Страйк почувся союзником двох своїх супутників, бо на всіх них полювали. Маленьке темне фойє здавалося безпечним, дружнім. Папараці кричали одне до одного за дверима, і ці короткі вигуки були ніби крики солдатів, що проводять зачистку будівлі.

Дафілд копирсався біля дверей до квартири, пробуючи різні ключі.

— Я тут усього кілька тижнів мешкаю,— пояснив він, нарешті штовхаючи двері плечем. Щойно ступивши за поріг, він скинув тісну куртку, жбурнув на підлогу і повів гостей, крутячи вузькими стегнами хіба трохи не так підкреслено, як Ґі Соме, коротким коридором до вітальні, де увімкнув лампи.

Суворий, елегантний чорно-білий інтер’єр був увесь засмічений; тхнуло цигарками, марихуаною, алкогольними випарами. Страйк одразу згадав дитинство.

— Треба випити,— заявив Дафілд і гукнув через плече, виходячи і характерно змахуючи великим пальцем: — Кікі, напої на кухні.

Та усміхнулася до Страйка, а тоді вийшла через двері, на які вказав Дафілд.

Страйк оглянув кімнату, яку, здавалося, батьки з бездоганним смаком залишили під наглядом підлітка.

На всіх поверхнях лежало якесь сміття — головно записки. Під стінами стояло трійко гітар. Закиданий мотлохом скляний столик оточували чорно-білі сидіння, звернені до величезної плазми. Сміття звисало зі столика на килим. За високими вікнами, оповитими прозорими сірими фіранками, Страйк бачив силуети фотографів, які скрадалися під ліхтарем.

Дафілд повернувся, застібаючи штани. Виявивши, що лишився наодинці зі Страйком, він нервово захихотів.

— Будь як удома, велетню. До речі, я твого старого знаю.

— Та ну? — озвався Страйк, всідаючись у м’якуще квадратне крісло з коротким сірим хутром.

— Так. Спілкувалися кілька разів,— відповів Дафілд.— Крутий тип.

Він узяв гітару і почав був перебирати струни, тоді передумав і знову поставив інструмент