Кувала Зозуля - Джоан Роулінг
— Ого, як ти лавіруєш! — потішилася К’яра.— Я зазвичай врізаюся в охоронців, і вони мене заштовхують усередину.
У Страйка перед очима досі спалахувало жовте й фіолетове. Він відпустив К’ярину руку. К’яра була така бліда, що аж світилася у мороці. Тоді увійшло ще з дюжину людей, і їх проштовхнули глибше у клуб.
— Ходімо,— сказала К’яра, вкладаючи м’яку руку з довгими пальцями в його долоню, і потягнула Страйка за собою.
Коли йшли через тісний натовп, обидва вищі за середнього відвідувача, на них оберталися. Страйк бачив щось на взір акваріумів, вбудованих у стіни, де плавали великі бульки воску — ніби у старій материній лавовій лампі. Під стінами стояли довгі чорні шкіряні банкетки, ближче до танцмайданчика з’являлися кабінки. Важко було зрозуміти, наскільки клуб великий, бо тут було повно дзеркал; у якусь мить Страйк побачив себе, елегантно одягненого ваговоза поруч зі сріблястою сильфідою — К’ярою.
Музика гупала в кожній часточці його тіла, вібрувала в тулубі й у голові; натовп на танцмайданчику був такий щільний, що здавалося дивом, як там люди взагалі можуть переставляти ноги й хитатися.
Нарешті дісталися дверей з м’якою оббивкою, біля яких стояв на варті лисий викидайло; він широко всміхнувся К’ярі, показавши двійко золотих зубів, і розчахнув прихований вхід.
Увійшли до тихішого, але так само залюдненого приміщення, яке, вочевидь, тримали для знаменитостей і їхніх друзів. Страйк помітив телеведучу в міні-спідниці, актора мильних опер, коміка, відомого головно своїми сексуальними апетитами; а тоді — у дальньому кутку — Евана Дафілда.
Той мав на шиї шарф з орнаментом у вигляді черепів, був одягнений у тісні чорні джинси і сидів на стику двох чорних шкіряних банкеток, поклавши руки на їхні спинки; на лавах поруч тіснилися його друзі — переважно жіночої статі. Темне волосся по плечі він пофарбував у блонд; він був блідий, з кістлявим обличчям, з темно-фіолетовими тінями навколо яскравих бірюзових очей.
Група на чолі з Дафілдом випромінювала майже магнетичну силу. Страйк помітив це за потайними поглядами, які кидали в їхній бік інші гості; за тим, як навколо них лишалося вільне місце, за ширшою, ніж у будь-кого іншого, орбітою, по якій їх обходили. Несвідомість цього у виконанні Дафілда та його друзів була, як зрозумів Страйк, удавана: в усіх них насправді відчувалася посилена тривожність здобичі у поєднанні зі звичною зверхністю хижаків. У зворотному харчовому ланцюжку слави полюють на великого звіра; вони отримували своє.
Дафілд розмовляв з привабливою брюнеткою. Вона слухала, розтуливши вуста, майже непристойно ним захоплена. Поки вони з К’ярою наближалися, Страйк помітив, як на частку секунди Дафілд відвів очі від брюнетки і, наскільки зрозумів Страйк, провів блискавичну розвідку: що є в барі, як дивляться на нього присутні, які ще можливості є у приміщенні.
— К’яро! — хрипко покликав Дафілд.
Брюнетка ніби здулася, коли він легко схопився на ноги; худий, але водночас із розвиненими м’язами, він вислизнув з-за столу, щоб обійняти К’яру, яка у своїх туфлях на платформі була на вісім дюймів вища; вона відпустила Страйкову руку, щоб обійняти Дафілда у відповідь. Якусь осяйну мить весь бар дивився на них; тоді люди спам’яталися і повернулися до своїх розмов і коктейлів.
— Еване, це Корморан Страйк,— сказала К’яра. А тоді нахилилася до самісінького його вуха, і Страйк скоріше побачив, ніж почув: — Син Джонні Рокбі!
— Як ся маєш, друже? — спитав Дафілд, простягаючи руку, яку Страйк потиснув.
Подібно до інших досвідчених серцеїдів, з якими був знайомий Страйк, Дафілд мав дещо жіночні манери й голос. Можливо, подібні чоловіки фемінізуються через постійне перебування у жіночому товаристві, а можливо, таким чином обеззброюють свою здобич. Дафілд помахом руки дав зрозуміти, що компанія на лаві має звільнити місце для К’яри; брюнетка здавалася вкрай пригніченою. Страйкові лишилося знайти собі стілець, підсунути його до столу і спитати у К’яри, що вона питиме.
— О-о, принеси мені «бузі-юзі»,— мовила вона,— і плати моїми грошима, котику.
Коктейль К’яри сильно пахтів «Перно». Страйк купив собі води і повернувся за столик. К’яра з Дафілдом розмовляли — майже ніс до носа, та коли Страйк поставив на стіл напої, Дафілд роззирнувся.
— Чим займаєшся, Корморане? Музичний бізнес?
— Ні,— відповів Страйк.— Я детектив.
— Отакої,— озвався Дафілд.— І кого я убив цього разу?
Група дозволила собі кислі чи нервові усмішки, але К’яра сказала:
— Це не жарти, Еване.
— А я, К’яро, і не жартую. Ти помітиш, коли жартуватиму, бо я збіса дотепний.
Брюнетка захихотіла.
— Я сказав, що не жартую,— огризнувся Дафілд.
Брюнетці ніби ляпас дали. Решта членів групи, попри тисняву, ледь помітно відсунулася; всі почали свої власні розмови, тимчасово виключивши К’яру, Страйка і Дафілда з компанії.
— Еване, це негарно,— сказала К’яра, але це дорікання звучало скоріше не дошкульно, а ласкаво, і Страйк помітив, що на брюнетку вона глянула без жалощів.
Дафілд побарабанив пальцями по стільниці.
— І що ти за детектив такий, Корморане?
— Приватний.
— Еване, котичку, Корморана найняв брат Лулі...
Але Дафілд раптом помітив щось чи когось цікавого у натовпі, скочив на ноги і зник серед людей.
— У нього легкий синдром дефіциту уваги,— пояснила К’яра, ніби вибачаючись.— До того ж він просто божеволіє через Лулі. Так, так,— наполягла вона напівжартома-напівстрого, коли Страйк звів брови і глянув у бік розкішної брюнетки, що колихала порожній келих з-під мохіто і здавалася пригніченою.— У тебе на твоєму стильному піджаку якийсь бруд,— додала К’яра і потягнулася до Страйка, щоб змахнути крихти піци. Він відчув сильний запах її солодких, пряних парфумів. Сріблястий матеріал її сукні був такий цупкий, що відстав від тіла, мов обладунок, даючи змогу добре роздивитися її маленькі білі груди і гострі пипки кольору рожевої мушлі.
— Що у тебе за парфуми?
К’яра піднесла йому до носа зап’ясток.
— Новий витвір Ґі,— повідомила вона.— Називається «Eprise» — по-французькому «шалено закоханий», знаєш?
— Так,— озвався Страйк.
Повернувся з напоєм у руці Дафілд, розтинаючи юрму, що тягнулася до нього, захоплена його аурою. Його ноги у тісних джинсах нагадували два чорні троси,
