Кувала Зозуля - Джоан Роулінг

дуже любив. І гадав, що Еван їй зашкодить, але правду кажучи, він просто не знає справжнього Евана. Еван, звісно, кінчений, але людина непогана. Він нещодавно їздив провідати леді Бристоу, і я спитала: «Еване, та нащо ж ти піддаєш себе таким тортурам?» Бо родина Лулі його, щоб ти знав, ненавидить. І знаєш, що він мені відповів? «Я просто хочу поговорити з людиною, якій без неї так само погано, як і мені». Боже, як це сумно!

Страйк прокашлявся.

— Преса так накинулася на Евана, і це так несправедливо! Нічого у нього не виходить зробити правильно.

— У ніч, коли померла Лула, Дафілд заходив до тебе, так?

— Ось, і ти туди ж! — обурилася К’яра.— Навигадували, ніби ми з ним там злягалися чи що! Він не мав грошей, його водій десь зник, тож він пішки пішов через Лондон, щоб просто прилягти у мене. Спав на дивані. І коли надійшли новини, ми почули їх разом.

К’яра піднесла цигарку до повних вуст і затягнулася, дивлячись у підлогу.

— Це був просто жах. Ти не уявляєш. Жах. Еван просто... о Боже мій. А тоді,— додала вона ледве чутним шепотом,— всі на нього накинулася. Коли Тенсі Чиллінгем сказала, що чула сварку. Преса просто з ланцюга зірвалася. Божевілля.

Вона підвела очі на Страйка і прибрала волосся з обличчя. Жорстке верхнє світло підкреслювало її ідеальні риси.

— Ти не знайомий з Еваном, авжеж?

— Ні.

— А хочеш познайомитися? Тоді поїхали. Він казав, що сьогодні буде в «Юзі».

— Було б чудово.

— Ну й супер. Ходім.

Вона зіскочила зі столу і гукнула у відчинені двері:

— Ґі, котику, можна я сьогодні піду в цій сукні? До «Юзі»?

До кімнатки увійшов Соме. Його очі за окулярами були втомлені.

— Гаразд. Дивися, щоб тебе сфотографували. Якщо зіпсуєш — я твою худу білу дупцю затягаю по судах.

— Нічого я не зіпсую. Я хочу познайомити Корморана з Еваном.

К’яра закинула цигарки до своєї величезної сумки, де, вочевидь, лежав одяг, у якому вона була удень, і завдала її на плече.

На підборах вона була на дюйм вища за детектива. Соме глянув на Страйка, і його очі звузилися.

— Дай цьому засранцеві доброго прочухана.

— Ґі! — випнула губи К’яра.— Не будь жахливий.

— А ви, юний пане Рокбі, пильнуйте,— додав Соме зі звичною стервозністю.— К’яра у нас страшна хвойда, авжеж, любонько? І схожа на мене. Любить здорованів.

— Ґі! — удавано жахнулася К’яра.— Ходімо, Корморане. На мене чекає водій.

8

Страйк був попереджений і навіть близько не так здивувався, побачивши Кірана Коловас-Джонса, як здивувався той, побачивши його. Коловас-Джонс тримав відчиненими дверцята для пасажира, і світло з машини ледь осявало його обличчя, але Страйк помітив мимолітну зміну виразу на його обличчі, коли Коловас-Джонс угледів супутника К’яри.

— Добривечір,— привітався Страйк, обходячи машину і відчиняючи дверцята з іншого боку, щоб сісти поруч з К’ярою.

— Кіране, ти ж уже знайомий з Кормораном, так? — спитала К’яра, забираючись у машину. Сукня ледь-ледь прикривала стегна.

Страйк аж ніяк не був певний, що під сукнею на ній щось є. У білому комбінезоні вона точно була без бюстгальтера.

— Привіт, Кіране,— привітався Страйк.

Водій кивнув Страйкові у дзеркало заднього огляду, але нічого не сказав. Він поводився строго професійно — чого, як здогадувався Страйк, за відсутності детективів не робив.

Машина від’їхала від тротуару. К’яра почала копирсатися у сумочці, дістала пляшечку парфумів і рясно полилася ними, малюючи великі кола над обличчям і плечима; потім почала мастити губи блиском, теж щедро.

— Так, що мені буде треба? Гроші. Корморане, будь котиком і поклади їх собі у кишеню, добре? Я з цим мішком туди не піду...— І вона передала йому пом’ятий стосик двадцяток.— Ти таке сонечко. О, і телефон треба. У тебе буде зайва кишеня для мого телефону? Боже, який у цій сумці безлад.

К’яра кинула сумку на підлогу.

— Коли ти сказала, що Лула мріяла знайти свого справжнього батька...

— О, вона таки мріяла! Повсякчас про це торочила. Дуже зраділа, коли та курва — її біологічна мати — сказала, що він африканець. Ґі завжди казав, що то нісенітниця, але він цю жінку ненавидів.

— Він був знайомий з Марлен Гіґсон, так?

— О ні, але він ненавидів, так би мовити, цю ідею загалом. Він знав, як сильно Лулі здатна захопитися, і хотів захистити її від розчарування.

Стільки захисників, подумав Страйк, поки машина у темряві завертала за ріг. Невже Лула була така вразлива? Потилиця Коловас-Джонса була напружена, пряма; очі частіше, ніж треба, бігали й зупинялися на Страйковому обличчі.

— А потім Лулі вирішила, що має на нього зачіпку — на свого справжнього батька,— але той шлях вів у нікуди. Глухий кут. Ох, це було так сумно. Вона вірила, що знайшла його, але він просочився крізь пальці.

— Що то була за зачіпка?

— Щось у коледжі, де він навчався. Мати їй щось сказала. Лулі гадала, що знайшла потрібний заклад, переглянула там архіви, чи що, з цією своєю дивною подружкою, як же це її...

— Рошель? — підказав Страйк. «Мерседес» їхав по Оксфорд-стріт.

— Так, Рошель, правильно. Лулі її, бідолашку, десь у лікарні підібрала. І була з нею така неймовірно добра. Водила її по крамницях і все таке. Хай там як, вони його не знайшли — то був інший коледж, чи що. Не пригадаю.

— Вона шукала не чоловіка з прізвищем Аджимен?

— Не пригадую, щоб вона мені називала ім’я.

— І не Овусу?

К’яра з подивом глянула на нього своїми прегарними світлими очима.

— Це справжнє прізвище Ґі!

— Я знаю.

— О Боже мій,— захихотіла К’яра.— Татко Ґі ні в яких коледжах не навчався. Він водив автобус. І бив Ґі, коли той малював сукні. Саме тому Ґі змінив ім’я.

Машина сповільнювалася. Довга черга, чотири людини завширшки, огинала ріг будівлі й тягнулася до непримітного входу — ніби до приватної оселі. Перед дверима з білим одвірком виднілося кілька темних постатей.

— Папараці,— мовив Коловас-Джонс, уперше заговоривши.— К’яро, вилазь із машини обережніше.

Він встав з водійського місця і рушив до задніх дверцят ліворуч; папараці вже бігли до них: загрозливі чоловіки у темному, що, наближаючись, піднімали довгі морди камер.

К’яра зі Страйком вийшли під спалахи — мов під обстріл; Страйкові водномить засліпило