Ілюзія Бога - Річард Докінз

Якщо узагальнювати (і це узагальнення стосується однаковою мірою як ісламу, так і християнства), то справді згубна річ — привчати дітей до думки, нібито віра сама собою становить чесноту. Віра — це зло саме через те, що вона не вимагає обґрунтування і не терпить жодних аргументів. Привчаючи дітей до того, що беззастережна віра — це чеснота, люди закладають у них готовність стати смертоносною зброєю в руках майбутніх джихадистів або хрестоносців, коли підвернуться деякі інші обставини, котрі насправді не так рідко трапляються. Вакцинована від страху надією на блаженство в мученицькому раю, справжня релігійна голова заслуговує на почесне місце в історії військових технологій — поруч із луком, бойовим конем, танком і касетною бомбою. Якщо дітей привчати до перевірки та осмислення своїх переконань замість поклоніння перед беззастережною вірою, то можна сміливо ставити на те, що терористи-смертники переведуться. Терористи-смертники здійснюють свої злочини, бо щиро вірять у те, чого їх навчили в релігійних школах: що обов’язок перед Богом вище за будь-які інші обов’язки, а мученицька смерть заради нього буде винагороджена райськими блаженствами. І навчають їх цьому не тільки радикальні фанатики, а цілком пристойні, тихі, пересічні вчителі релігійних шкіл, розсадивши дітей рядочками в медресе, щоб бачити, як кожен киває своєю невинною маленькою голівкою, мов бездумні папуги завчаючи кожне слово зі священної книги. Релігія може бути дуже-дуже небезпечною, тож умисно прищеплювати її у сприйнятливі голови невинних дітей — груба помилка. Саме дитинству, зокрема тому, як релігія зловживає дітьми, буде присвячено наступний розділ.

56

На жаль, мені не вистачає нахабства пояснювати свою відмову так, як робить один мій дуже видатний колега-науковець, коли креаціоніст намагається влаштувати з ним публічну дискусію (не називатиму його ім’я, але його слова слід вимовляти з австралійським акцентом): «Запис про це прикрасить ваше CV, а моєму від нього тільки шкода».

57

Борці за права тварин, які погрожують фізичною розправою науковцям, котрі використовують тварин під час медичних досліджень, так само впевнені, що виконують високу моральну місію.

58

Ці дві альтернативи, звісно, не вичерпують усього спектру таборів. Відносна більшість американських християн не дотримуються абсолютистського ставлення до абортів, виступаючи за можливість вибору. Див., наприклад, сайт Релігійної коаліції за репродуктивний вибір: www.rcrc.org.

59

Сер Пітер Медавар 1960 року здобув Нобелівську премію з фізіології та медицини.

9. Наруга над дітьми та втеча від релігії

У кожному селі знайдеться яскравий світоч — шкільний учитель, і той, хто його гасить, — кюре.

Віктор Гюґо

Розпочну з жахливої історії, яка сталася в ХІХ столітті в Італії. Не думаю, що щось схоже може відбутися в наш час, але в ній легко впізнаються ті самі установки, які досі поширені серед людей попри зміни в практичних деталях. Ця трагедія з ХІХ століття безжально зриває машкару порядності з сучасного ставлення релігії до дітей.

1858 року Едґардо Мортару, шестирічного хлопчика з єврейської родини, яка мешкала в Болоньї, папська поліція за наказом інквізиції і на цілком законних підставах відібрала в батьків. Мати хлопчика ридала ридма, а батько втратив розум, коли сина виривали з їхніх рук, щоб віддати до катехумену в Римі (закладу для навернення юдеїв і мусульман) і виховувати далі в католицькому дусі. Батькам не дозволяли бачити сина за винятком кількох коротких побачень під прискіпливим наглядом духівництва. Цю історію детально розповів Дейвід Керцер у чудовій книзі «Викрадення Едґардо Мортари».

Випадок з Едґардо нічим не унікальний для тогочасної Італії. Причому церковники завжди відбирали дітей у батьків з однієї-єдиної причини: хтось перед тим устиг таємно охрестити дитину (зазвичай це робила католицька нянька), а інквізиція довідалася про здійснення обряду. В осерді католицтва лежить переконання, що, якщо дитину охрещено, хай навіть неофіційно й підпільно, вона назавжди й безповоротно стає християнином. А залишити «християнську дитину» жити з батьками-юдеями — такого християнська душа дозволити не могла. Ось чому церковна влада послідовно та твердо гнула свою дивну лінію, відбираючи дітей у батьків з абсолютною впевненістю в своїй правоті та попри обурення світової громадськості. До речі, повсюдне обурення діями церкви католицька газета «Civiltà Cattolica» списала на міжнародні зв’язки багатих євреїв — це вам нічого не нагадує?

За винятком широкого розголосу, який вона отримала, історія Едґардо Мортари нічим не відрізняється від багатьох інших. За ним доглядала Анна Морісі, неписьменна чотирнадцятирічна католичка. Коли хлопчик захворів, Анна злякалася, що він може померти. Дівчині свого часу вбили в голову навіжену думку, нібито дитина, яка помирає нехрещеною, приречена на вічні муки в пеклі, тож Анна побігла за порадою до сусіда-католика й отримала інструкцію, як здійснити обряд хрещення. Повернувшись до хлопчика, вона покропила його голову водою з відра й промовила: «Хрещу тебе во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа». Ось і все. З цієї миті Едґардо, згідно із законом, став християнином. Дізнавшись через кілька років про цю подію, священики з інквізиції швидко й рішуче взяли ініціативу в свої руки, не переймаючись сумними наслідками своїх дій.

Важко повірити в те, що обряд, який може мати настільки колосальні наслідки для всієї родини, католицька церква дозволяла (і досі дозволяє) здійснювати будь-кому над будь-ким. Для цього зовсім не обов’язково бути священком. Не потрібно заручатися нічиєю згодою — ні дитини, ні батьків, ні будь-кого іншого. Не потрібно нічого підписувати. Не потрібно запрошувати офіційних свідків. Достатньо жменьки води, кількох слів, безпорадної дитини та забобонної няні з промитими релігією мізками. Правду кажучи, вистачить навіть останнього компонента, бо ж дитина замала, щоб зрозуміти й засвідчити, що відбулося. Ось що з цього приводу написала мені одна американська колега, змалечку вихована в католицькому дусі: «Ми хрестили своїх ляльок. Не пригадаю, щоб хтось із нас хрестив наших малих протестантських друзів, але анітрохи сумніваюся, що таке ставалося тоді та стається зараз. Своїх ляльок ми виховували в католицькому дусі, беручи їх на причастя до церкви й так далі. Нам змалечку промивали голови, як бути добрими католицькими матерями».

Якщо дівчаток у ХІХ столітті виховували десь так, як авторку цього листа, можна тільки подивуватися, що історій на кшталт випадку з Едґардо Мортара не було більше. Утім, в Італії ХІХ століття вони траплялися настільки тривожно часто, що напрошується питання: чому євреї, які жили під владою Папської держави, взагалі брали на роботу служників-католиків, знаючи про трагічні наслідки, які це рішення може потягнути за собою? Чому вони не потурбувалися найняти служників з-поміж євреїв? Відповідь на це питання знов-таки не має нічого спільного зі здоровим глуздом, зате нерозривно пов’язана з релігією. Євреям потрібні були служники, яким релігія не забороняє працювати під час шабату. На няню-єврейку справді можна було покластися, що вона своїм необдуманим хрещенням не відправить дитину в духовний будинок для сиріт. Але ж вона не розпалить вогонь і не прибере оселю в суботу. Ось чому в Болоньї ті єврейські родини, які могли дозволити собі прислугу, здебільшого наймали католиків.

У цій книзі я свідомо утримуюся від деталізації жахів, що їх накоїли хрестоносці, конкістадори чи іспанська інквізиція. Жорстоких і злих людей можна знайти в кожному столітті та в кожному віросповіданні. Проте