Ілюзія Бога - Річард Докінз

Африки один із проміжних видів між нами та шимпанзе, скажімо, австралопітек (Australopithecus afarensis). Чи вважати цих істот людьми? Для консеквенціаліста на кшталт мене це питання взагалі не заслуговує на відповідь, бо від неї нічого не залежить. Нам достатньо такої неймовірної честі, як на власні очі побачити нову «Люсі». Натомість абсолютисти мусять відповісти на нього, щоб застосувати принцип унікального морального статусу людини на тій підставі, що вона людина. Якщо ж відповідь виявиться неочевидною, вони, мабуть, влаштують судовий процес на кшталт тих, що відбувалися в Південній Африці під час апартеїду, на якому вирішать, чи «вважати людиною» конкретного індивіда.

І навіть якщо буде запропоновано чітку відповідь у випадку австралопітека, неперервність і поступовість процесу біологічної еволюції підказує нам, що повинна існувати інша проміжна ланка, яка лежить ще ближче до «межі», розмиваючи моральний принцип унікальності людини та руйнуючи його абсолютність. Інакше кажучи, в еволюції немає чітких природних вододілів. Ілюзія вододілу виникає в нас через те, що в нашому випадку проміжні еволюційні ланки вимерли. Можна, певна річ, стверджувати, що ми, люди, гостріше відчуваємо страждання, ніж інші види. Можливо, так і є — і це дає підстави наділити людей особ­ливим статусом. Однак неперервність еволюції говорить про те, що в природі немає абсолютних вододілів. Еволюція повністю нівелює те розрізнення, від якого відштовхується абсолютистська мораль. Усвідомлення цього факту, мабуть, сіє тривогу в головах креаціоністів, спонукаючи їх, поруч з іншими мотивами, несамовито опиратися теорії еволюції через страх перед моральними наслідками, котрі, на їхню думку, з неї випливають. У цьому вони помиляються, але, хай там як, дуже дивно, з їхнього боку, вважати, що істина, яка описує реальний світ, зміниться під впливом моральних суджень про те, якою їй слід бути.

Як «поміркована» віра живить фанатизм

Ілюструючи темний бік абсолютизму, я згадував про американських християн, які підривають клініки переривання вагітності, та афганських талібів, чий перелік жорстоких злочинів, особливо проти жінок, для мене надто гнітючий, щоб його наводити. Також можна було згадати Іран під владою аятол і Саудівську Аравію під владою династії Саудів, у якій жінки не мають права керувати автомобілем і ризикують зіткнутися з неприємностями, якщо виходять із дому без супроводу родича чоловічої статі (котрим, як поблажливо дозволяють закони, може бути маленький хлопчик). Ян Ґудвін у книзі «Ціна честі» нищівно викрив становище жінок у Саудівській Аравії та інших теократіях нашого часу. Автор однієї з найжвавіших колонок в лондонській газеті «Independent» Йоганн Гарі якось опублікував статтю під промовистою назвою: «Найкращий спосіб боротьби з джихадистами — спровокувати повстання мусульманських жінок»132.

Не бракує аналогічних прикладів і серед християн. Можна було б згадати американських християн-вознесенців, чий сильний вплив на близькосхідну політику США визначається їхнім біблійним переконанням, що Бог дарував Ізраїлю право на всі палестинські землі133. Деякі християни-вознесенці заходять ще далі, з нетерпінням чекаючи на початок ядерної війни, бо вбачають у ній «Армагеддон», котрий, згідно з їхнім потворним, але насторожливо популярним тлумаченням Книги Об’явлення, наблизить Друге пришестя. Краще тут не скажеш за Сема Гарріса, котрий зробив такий страхітливий коментар у «Посланні до християнської нації»:

Без перебільшення можна сказати, що, якби Нью-Йорк раптом накрила вогненна куля, істотна частка американського населення догледіла б у грибоподібній хмарі над містом промінь надії, який свідчить про те, що ось-ось гряде найкраще, що тільки може відбутися: повернення Христа. Хіба не ріже очі гола правда про те, що переконання такого роду не здатні забезпечити нам спокійного майбутнього в соціальному, економічному, екологічному та геополітичному планах? Уявіть, що станеться, якщо якась впливова сила в американському уряді увірує, що світ наближається до свого славного кінця. Те, що майже половина американського населення вірить у це суто на підставі засвоєних релігійних догм, слід розглядати як над­звичайну ситуацію в моральному й інтелектуальному планах.

Отже, є люди, які через свою релігійну віру випадають за межі того просвіченого консенсусу, який склався на основі морального духу часу. Вони втілюють темний бік релігійного абсолютизму й часто фігурують під загальною назвою екстремістів. Однак у цьому підрозділі мова піде про те, що навіть м’яка й поміркована форма залученості в релігію створює сприятливий моральний клімат для процвітання екстремізму.

У липні 2005 року Лондон став жертвою скоординованого нападу терористів-смертників, які розмістили три бомби в метро і одну — в автобусі. Хоч цей злочин не йде в порівняння з нападом на Всесвітній торговий центр 2001 року за масштабом та раптовістю (Лондон фактично був приречений на такий розвиток подій відтоді, як Блер добровільно зробив нас, попри нашу неохоту, спільниками Буша під час вторгнення в Ірак), проте ці вибухи навели жах на всю Британію. Газети гарячково почали шукати відповідь, що ж змусило чотирьох молодиків підірвати себе, забравши разом із собою життя багатьох невинних людей. Усі вбивці були британськими громадянами, любили крикет, добре поводилися, тобто за всіма ознаками були людьми, в компанії з якими приємно проводити час.

Чому ж ці любителі крикету пішли на такий крок? На відміну від палестинських терористів-смертників, японських камікадзе чи шрі-ланкійських «Тигрів визволення Таміл-Іламу», цим хлопцям, які зробили з себе живі бомби, не випадало розраховувати, що їхні родини купатимуться в славі чи отримають громадську підтримку й пожиттєве утримання за їхнє мучеництво. Все було з точністю до навпаки: частині їхніх родичів довелося переховуватися. Один зі смертників своїм безглуздим учинком залишив по собі вагітну вдову з осиротілим малюком на руках. Ці четверо хлопців довели до катастрофи не тільки своє життя та життя своїх жертв, а й життя своїх родин та всієї ісламської громади в Британії, якій тепер доводиться давати раду негативній реакції з боку британського суспільства. Лише релігійна віра наділена достатнім потенціалом, щоб довести до такого крайнього божевілля загалом психічно здорових і пристойних людей. І знову на поміч мені приходить Сем Гарріс, проникливо й вичерпно проаналізувавши приклад лідера Аль-Каїди Осами бен Ладена (котрий, до речі, до лондонського теракту не причетний). Чому людині спало на думку знищити Всесвітній торговий центр і всіх, хто перебував у ньому? Просто називаючи бен Ладена «злом», ми ухиляємося від складнішого завдання пошуку задовільної відповіді на це важливе питання.

Відповідь на це питання очевидна, хоча б через те, що її терпляче, аж до відрази, артикулював для нас сам бен Ладен. Річ у тім, що люди на кшталт бен Ладена справді вірять у те, про що говорять. Вони дослівно вірять в істинність Корану. Чому дев’ятнадцять добре освічених представників середнього класу відмовилися від свого життя заради можливості вбити тисячі своїх сусідів по планеті? Бо вони вірили, що після цього потраплять відразу в рай. Рідко коли поведінка людей настільки вичепно й задовільно пояснюється. Чому ж ми вагаємося і досі не приймаємо цього пояснення134?

Схожу думку, але з приводу лондонських терактів, озвучила у газеті «Herald» (Ґлазґо) за 24 липня 2005 року авторитетна журналістка Мюріел Ґрей:

На кого тільки не звалюють вину: від парочки очевидних мерзотників Джорджа Буша й Тоні Блера до мусульманських «громад», які проявили злочинну бездіяльність. Проте ще ніколи не було очевидніше, ніж зараз, що існує тільки одна сила, яку слід притягти до відповідальності. Усі ці напасті, безлад, насильство,