Втрата - Лінвуд Барклі

— Кому ви хочете зателефонувати? — запитав Вінс.

— Це вас не стосується.

Він подивився на мене.

— Вона хоче зателефонувати Джеремі, — сказав він спокійно. — Вона хоче попередити його. Це не дуже вдала думка.

— А як щодо Клейтона? — запитав я її. — Чи Клейтон Слоун — це насправді Клейтон Бідж? Ці двоє — одна й та сама людина?

— Дайте мені скористатися телефоном, — повторила вона, засичавши, майже як гадюка.

Вінс тримав крісло. Я сказав йому:

— Ви не можете тримати її. Це схоже на викрадення, або ув’язнення, або щось таке.

— Так воно і є! — сказала Ініда Слоун. — Ви не маєте права так робити, ви не маєте права вдиратися в дім старої жінки і тримати її, як тримаєте!

Вінс відпустив крісло.

— Тоді користуйтеся телефоном, викликайте поліцію, — сказав він, повторюючи мій блеф. — Але забудьте про те, щоб зателефонувати своєму синові. Викликайте копів.

Візок не зрушив з місця.

— Я повинен поїхати до лікарні, — сказав я Вінсу. — Хочу побачити Клейтона Слоуна.

— Він дуже хворий, — сказала Ініда. — Його не можна турбувати.

— Думаю, я зможу потурбувати його протягом дуже короткого часу, поставивши йому одне-два запитання.

— Нічого у вас не вийде! Приймальні години закінчилися! А крім того, він у комі! Він навіть не знатиме, що ви приїхали!

Якби він був у комі, прикинув я, то їй було б байдужісінько, поїду я до нього чи не поїду.

— Їдьмо до лікарні, — сказав я.

Вінс сказав:

— Якщо ми поїдемо, вона зателефонує Джеремі. Попередить його, що ми тут. Я міг би її зв’язати.

— Господи, Вінсе, — сказав я.

Я не міг погодитися на те, щоб ми зв’язали стару калічну жінку, хоч би якою бридкою вона здавалася. Навіть якби це допомогло мені одержати відповіді на всі мої запитання.

— Чи не ліпше буде, якщо ви тут просто залишитеся?

Він кивнув.

— Це мене влаштовує. Ініда і я зможемо тут побазікати, попліткувати про сусідів і все таке. — Він нахилився над нею, щоб вона ближче побачила його обличчя. — Правда ж, це буде цікаво? Можливо, ми навіть покуштуємо з нею того морквяного торта. Він пахне просто чудово.

Він сунув руку в кишеню куртки, дістав звідти ключі від машини й кинув мені.

Я зловив їх у повітрі.

— У якій він палаті? — запитав я.

Вона люто глипнула на мене.

— Скажіть мені, в якій він палаті, а то я сам зараз викличу копів.

Вона на мить замислилася, відразу зрозуміла, що коли я потраплю до лікарні, то все одно довідаюся про це, і сказала:

— Третій поверх. Палата триста дев’ять.

Перш ніж я покинув дім, ми з Вінсом обмінялися номерами своїх мобільних телефонів. Я сів у його машину і став вовтузитися з ключем запалення. Інший автомобіль завжди забирає в тебе хвилину або дві, поки звикнеш до нього. Нарешті я запустив двигун, знайшов, де вмикаються фари, потім заднім ходом від’їхав від будинку й розвернув машину. Мені знадобилася якась мить, щоб зорієнтуватися. Я знав, що Льюїстон був на південь від цього місця і що ми поїхали на південь від бару, але не знав, якщо поїду далі в напрямку на південь, чи потраплю куди слід. Тому я знову повернувся на дорогу до штату Мен, звернув на схід, а коли знову опинився на автостраді, то поїхав на південь.

Я звернув на першу під’їзну дорогу, як тільки побачив здалеку синю літеру Н, доїхав до паркувального майданчика лікарні й увійшов через двері відділення екстреної медичної допомоги. Я побачив із півдесятка людей у кімнаті чекання: двійко батьків із заплаканою дитиною, підлітка, в якого на коліні просочувалася крізь джинси кров, літнє подружжя. Пройшов далі, через приймальний покій, і там побачив оголошення, що приймальні години закінчилися дві години тому, о восьмій, і знайшов ліфт на третій поверх.

Була велика ймовірність, що хтось мене десь зупинить, але я подумав, що мені треба тільки дійти до кімнати Клейтона Стоуна, і все буде гаразд.

Двері ліфта відчинилися на пункті чергування медсестер третього поверху. Там нікого не було. Я вийшов, на мить зупинився, а потім звернув ліворуч, дивлячись на номери палат. Я знайшов номер 322 і побачив, що номери зростають у міру мого просування далі по коридору. Я зупинився й повернув назад — для цього мені довелося знову проминути пункт чергування медсестер. Там стояла жінка спиною до мене, читаючи якогось папірця, і я пройшов повз неї так нечутно, як тільки міг.

Я знову став дивитися на номери. Коридор звернув ліворуч, і на перших же дверях, які я там побачив, був номер 309. Двері були трохи прочинені, кімната майже цілком занурена в темряву, крім неонового світильника, закріпленого на стіні над ліжком.

Це була приватна палата, з одним ліжком. Завіса затуляла все ліжко, крім його нижньої частини, де з металевої рами звисав затискач. Я ступив кілька кроків уперед, пройшов за завісу й побачив у ліжку чоловіка — він лежав на спині, трохи піднятий, і міцно спав. Йому було, як я прикинув, понад сімдесят років. Худий, виснажений, з рідким волоссям. Мабуть, його лікували хімією. Його дихання було хрипким. Руки лежали по обидва боки тіла, пальці були довгі, білі й кістляві.

Я відійшов до узголів’я ліжка, де завіса приховала б мене, якби хтось зазирнув у палату з коридору. Там стояв стілець, і коли я опустився на нього, то став ще більш невидимий для кожного, хто проминав би палату.

Я розглядав обличчя Клейтона Слоуна, шукаючи на ньому чогось такого, чого не знайшов у рисах обличчя Ініди Слоун. Я щось помітив у формі його носа, можливо, у неглибокій складці на підборідді. Простяг руку, м’яко доторкнувся до витягнутої руки лежачого, й він тихо захропів.

— Клейтоне, — прошепотів я.

Він засопів і несвідомо покрутив носом.

— Клейтоне, — прошепотів я знову, м’яко потерши туди-сюди його жорстку шкіру.

Із його ліктя стриміла трубка. Певно, йому робили якесь вливання.

Він розплющив очі й знову засопів. Побачив мене, кліпнув очима двічі або тричі, намагаючись сфокусувати свій зір.

— Що таке?..

— Клейтон Бідж? — запитав я.

Це не тільки допомогло йому сфокусувати зір, а й примусило рвучко обернути голову. М’ясисті складки на його шиї злилися докупи.

— Хто ви? — прошепотів він.

— Ваш зять, — сказав я.

Розділ сорок перший

Коли він ковтав слину, я побачив, як адамове яблуко прокотилося по його шиї.

— Мій хто? — перепитав він.

— Ваш зять, — повторив я. — Я чоловік Синтії.

Він відкрив рота, щоб заговорити, і