Втрата - Лінвуд Барклі

— Господи! Який ви напружений. Розслабтеся. — Він дістав мапу автомобільних шляхів, розгорнув її. — Окей, погляньмо-но сюди. — Він пробіг поглядом по мапі, спрямувавши його у верхній лівий кут, потім сказав: — Ось воно. На північ від Буфало, лише трохи на північ від Льюїстона. Янгстаун. Зовсім мале містечко. Дорога туди забере в нас годин вісім, можливо.

— У нас?

Вінс спробував згорнути мапу й покласти її на попереднє місце, але потім підсунув до мене таким собі нерівним паперовим жмутом.

— Ось вам робота. Згорніть її акуратно, а потім, можливо, я навіть дозволю вам посидіти за кермом. Але навіть не думайте доторкатися до радіо. Це було б явним перевищенням ваших обов’язків.

Розділ тридцять дев’ятий

Коли ми дивилися на мапу, то здавалося, що найшвидше буде для нас поїхати прямо на північ, до Массачусетсу, доїхати до Лі, звернути звідти на захід, у штат Нью-Йорк, потім швидкісною нью-йоркською дорогою доїхати до Елбені, а там повернути на захід, до Буфало.

Наша дорога пролягала через Отіс, пробігаючи лише за кілька миль від кар’єру, на дні якого було знайдено автомобіль Патрисії Бідж.

Я сказав про це Вінсові.

— Хочете подивитися? — запитав я в нього.

Ми в середньому накручували понад вісімдесят миль за годину. Вінс тримав антирадар увімкненим.

— Ми маємо чималий запас часу, — сказав він. — Чом би й не глянути?

Хоч цього разу й не було поліційних автомобілів, які показали б мені, де треба звертати, я зміг знайти вузенький бічний путівець. «Додж Рем» із його більшим кліренсом їхав по цій дорозі значно швидше, аніж мій звичайний седан, і коли ми перевалили через останній пагорб і стало видно дерева на краю урвища, я подумав, що ми зараз впадемо в провалля.

Але Вінс м’яко загальмував, зупинив пікап і ввімкнув аварійне гальмо, чого ніколи не робив при мені раніше. Він вийшов із машини, підійшов до краю провалля й подивився вниз.

— Вони знайшли автомобіль там, — сказав я, наблизившись до нього й показуючи рукою.

Вінс кивнув. Панорама справила на нього враження.

— Якби мені треба було втопити автомобіль із двома людьми всередині, — сказав він, — я не зміг би знайти для цього кращого місця.

Я подорожував із коброю.

Ні, навіть не з коброю. Зі скорпіоном. Мені згадалася стародавня легенда американських індіанців про жабу та скорпіона, де жаба погоджується допомогти скорпіонові переправитися через річку, якщо він пообіцяє не жалити її своєю смертоносною отрутою. Скорпіон погоджується, потім, коли вони наполовину вже перетнули річку, він занурює своє жало в жабу, не думаючи про те, що й сам при цьому загине. Жаба, помираючи, запитує: «Навіщо ти це зробив?» А скорпіон відповідає: «Бо я скорпіон, і така моя природа».

На цьому етапі своїх роздумів я поставив перед собою запитання, а чи може Вінс ужалити мене?

Якби він мене вжалив, я не міг собі уявити, що його спіткає доля скорпіона. Вінс, як мені здавалося, був наділений чудовим даром виживання.

Коли ми наблизилися до магістральної дороги штату Массачусетс і стало видно вертикальні штрихові лінії на моєму мобільнику, я знову спробував набрати номер Синтії. Не діставши відповіді з її мобільника, я спробував подзвонити на наш домашній телефон, але без особливої надії, що вона може бути там.

Її там не було.

Може, було й добре, що я не міг сконтактуватися з нею. Я волів зателефонувати їй, коли матиму справжні новини, а не виключено, що коли ми приїдемо до Янґстауна, то такі новини в мене будуть.

Я вже хотів покласти телефон до кишені, коли він задзвонив у моїй руці. Від несподіванки я аж підстрибнув.

— Алло! — сказав я.

— Тері? — це був Ролі.

— Привіт, — сказав я.

— Ти вже щось довідався про Синтію?

— Я розмовляв із нею, перед тим як виїхав, але вона не сказала мені, де знаходиться. Але схоже, що в них із Ґрейс усе добре.

— Перед тим, як виїхав? Де ти тепер?

— Ми скоро звертаємо на головну магістраль Массачусетсу, поблизу Лі. Ми їдемо до Буфало. Точніше, трохи далі на північ.

— Ми?

— Це довга історія, Ролі. І, схоже, вона стає дедалі довшою.

— Куди ти їдеш? — у його голосі чулася дедалі більша стурбованість.

— Можливо, їду шукати вітра в полі, — сказав я. — Але існує шанс, що я зможу знайти родину Синтії.

— Ти глузуєш із мене?

— Ні.

— Але ж, Тері, немає сумніву, що вони давно мертві, після всіх цих років.

— Можливо, й мертві. Не знаю. А може, хтось і вижив. Імовірно, Клейтон.

— Клейтон?

— Я не знаю. Знаю лише те, що ми прямуємо за адресою, де телефон зареєстрований на ім’я Клейтона Слоуна.

— Тері, не роби таких дурниць. Ти навіть не уявляєш собі, в яку халепу можеш уклепатися.

— Може бути, — сказав я, потім подивився на Вінса й сказав: — Але зі мною чоловік, котрий, схоже, знає, як треба поводитися у складних ситуаціях.

Хоча просто бути з Вінсом Флемінґом для мене вже означало перебувати у складній ситуації.

Після того як ми в’їхали у штат Нью-Йорк і взяли в будці квиток митного збору, нам не забрало багато часу доїхати до Олбані. Ми обидва хотіли їсти, й обом треба було відлити, тож ми зупинилися біля одного з федеральних сервісних центрів. Я купив нам кілька гамбургерів та кока-кол і приніс їх до машини, де ми могли поїсти і їхати далі.

— Нічого не розливайте, — сказав Вінс, який тримав свою машину в чистоті й порядку.

Не схоже було, щоб він колись когось у ній убив або планував убити, і я сприйняв його прагнення до охайності за добрий знак.

Головна автомагістраль штату Нью-Йорк вивела нас до південного краю гір Адірондак, після того як ми від’їхали трохи на захід від Олбані, і, якби мій розум не був надто заклопотаний моєю нинішньою ситуацією, я мав би нагоду помилуватися чудовим краєвидом. Після того як ми проминули місто Ютику, дорога вирівнялася й навколишня місцевість також стала більш рівнинною. Ще коли я проїздив тут уперше, добираючись багато років тому до Торонто, де мала відбутися конференція працівників освіти, ці краєвиди навіки запали мені в душу.

Ми зробили ще одну коротку зупинку біля Сиракуз, затримавшись там не більш як на десять хвилин.

Розмовляли ми дуже мало. Слухали радіо — станції, звичайно, обирав Вінс. Здебільшого то була музика «кантрі». Я переглянув його компакт-диски у шухлядці між передніми сидіннями.

— Жодного диска з «Карпентерами»? — запитав я.

Дорожній рух став дуже густим,