Втрата - Лінвуд Барклі
Я окинув вітальню побіжним поглядом. Дешеві колоніальні меблі, легкі меблі компанії «Ітен Ален», багато простору між ними, щоб можна було проїхати кріслу на колесах. Злинялі штори та тюль, кілька ваз зі штучними квітами. Грубий килим, який, певно, коштував чималих грошей, коли був тут укладений, здавався витертим і подекуди заплямленим, ворс був притоптаний колесами інвалідного крісла.
В іншій кімнаті був телевізор, і десь із глибини будинку долинали приємні пахощі. Я понюхав повітря.
— Щось печеться?
— Морквяний торт, — сердито кинула вона. — Для мого сина. Він повертається додому.
— О, — сказав я, — саме з ним ми й хочемо зустрітися. Джеремі?
— Чого вам треба від Джеремі?
І справді, чого нам треба від Джеремі? Принаймні як пояснити, що нам потрібно від Джеремі?
Поки я вагався й міркував, намагаючись щось вигадати, Вінс узяв ініціативу на себе.
— А де Джеремі тепер, місіс Слоун?
— Хто ви?
— Боюся, що це нам доведеться ставити вам запитання, мем, — сказав він.
Він говорив владним тоном, але, схоже, докладав зусиль, щоб його мова не здавалася погрозливою. Я запитав себе, чи не намагається він навіяти Ініді Слоун враження про свій стосунок до поліції.
— Хто ви, люди?
— Можливо, — сказав я, — нам було б ліпше поговорити з вашим чоловіком? Ми можемо поговорити з Клейтоном?
— Його тут нема, — сказала Ініда Слоун. — Він у лікарні.
Це повідомлення захопило мене зненацька.
— О, — сказав я. — Прийміть мої співчуття. Чи це та сама лікарня, яку ми бачили, коли їхали сюди?
— Ви її бачили, якщо їхали сюди від Льюїстона, — сказала вона. — Він лежить там уже кілька тижнів. Мені доводиться брати таксі, щоб побачитися з ним. Щодня, туди й назад.
Для неї було важливо, здогадався я, переконати нас у тому, що вона готова піти на будь-які жертви задля свого чоловіка.
— А ваш син не може туди возити вас? — запитав Вінс. — Він був у від’їзді так довго?
— У нього були поважні справи.
Вона прокотила своє крісло на кілька дюймів уперед, так ніби збиралася в такий спосіб зіпхнути нас із ґанку.
— Сподіваюся, там немає нічого серйозного, — сказав я. — З вашим чоловіком.
— Мій чоловік помирає, — сказала Ініда Слоун. — Метастази раку вже посікли усе його тіло. Тепер це лише питання часу. — Вона завагалася, дивлячись на мене. — Це ви телефонували сюди? Й запитували Джеремі?
— Атож, — сказав я. — Мені треба було поговорити з ним.
— Ви сказали, він говорив вам, що їде в Коннектикут, — промовила вона обвинувальним тоном.
— Наскільки я пам’ятаю, він мені так сказав.
— Він ніколи вам цього не казав. Я запитувала його. Він сказав, що не казав нікому, куди він їде. Тож звідки вам про це відомо?
— Гадаю, нам ліпше продовжити цю дискусію в домі, — сказав Вінс, посуваючись уперед.
Ініда Слоун міцніше вхопилася за свої колеса.
— Я так не думаю.
— А я думаю, — сказав Вінс.
Він поклав обидві руки на підлокітники крісла-каталки й посунув його назад. Сила Ініди не могла протистояти силі Вінса.
— Стривайте, — сказав я йому, доторкаючись до його руки.
Я не мав наміру виявити брутальність у стосунку до старої дами в інвалідному кріслі-візку.
— Не турбуйтеся, — сказав Вінс, намагаючись, щоб його голос звучав переконливо. — Просто тут, на ґанку, холодно, і я не хочу, щоб місіс Слоун застудилася на смерть.
Я подумав, що цим аргументом Вінс нікого не переконає.
— Облиште мене! — промовила Ініда Слоун, б’ючи Вінса по руках і пальцях.
Він заштовхав її досередини, й мені нічого не залишалося, як піти за ним. Я зачинив за собою передні двері.
— Не бачу причин церемонитися з нею далі, — сказав Вінс. — Починайте ставити їй свої запитання.
— Хто ви такі, туди вашу мать? — запитала Ініда Слоун із люттю в голосі.
Це пряме запитання захопило мене зненацька.
— Місіс Слоун, — сказав я. — Мене звуть Тері Арчер. Мою дружину звуть Синтія. Синтія Бідж.
Вона витріщилася на мене з роззявленим ротом. Вона втратила дар мови.
— Бачу, це ім’я дещо означає для вас, — зауважив я. — Ім’я моєї дружини. Можливо, й моє почасти, але немає сумніву, що ім’я моєї дружини справило на вас велике враження.
Вона досі мовчала.
— У мене до вас запитання, — почав я. — Воно може здатися трохи божевільним, але я дуже просив би вас виявити терпіння, якщо моє запитання видасться вам безглуздим.
Досі мовчанка.
— Ось воно, моє запитання, — сказав я. — Ви мати Синтії? Ви Патрисія Бідж?
Вона зневажливо засміялася.
— Не знаю, про що ви кажете, — мовила вона.
— Тоді звідки цей сміх? — запитав я. — Схоже, вам добре відомі імена, які я назвав.
— Забирайтеся з мого дому! Усе, що ви тут базікали, для мене не має сенсу.
Я подивився на Вінса, який стояв із кам’яним обличчям. Я запитав, звертаючись до нього:
— Ви коли-небудь бачили матір Синті? Крім того випадку, коли вона вийшла вночі до своєї машини?
Він похитав головою.
— Ні.
— Це може бути вона? — запитав я.
Він звузив очі, сфокусувавши свій погляд на ній.
— Не знаю. Гадаю, малоймовірно.
— Я викличу поліцію, — сказала Ініда, повертаючи своє крісло.
Вінс підійшов до неї ззаду й хотів схопити крісло за підлокітники, але я махнув рукою, зупиняючи його.
— Не треба, — сказав я. — Можливо, це й добра думка. Ми всі тут дочекаємося, коли Джеремі повернеться додому, й у присутності поліції поставимо йому кілька запитань.
Ця репліка примусила її перестати крутити колеса свого візка, але вона запитала:
— Чому це я маю боятися приїзду сюди поліції?
— Це добре запитання. І справді, чого вам боятися? Чи можете ви мати якийсь стосунок до того, що сталося двадцять п’ять років тому? Чи до більш недавніх подій у Коннектикуті? Які сталися тоді, коли Джеремі був там? До смерті Тес Берман, тітки моєї дружини? До смерті приватного детектива на ім’я Дентон Ейбеґнел?
— Забирайтеся звідси, — сказала вона.
— А тепер про Джеремі, — сказав я. — Він брат Синтії, чи не так?
Вона спопелила мене поглядом, її очі палахкотіли ненавистю.
— Не смійте цього казати, — промовила вона, склавши руки на ковдрі.
— Чому? — запитав я. — Тому що це правда? Тому що справжнє ім’я Джеремі — Тод?
— Хто вам це сказав? Це підла брехня!
Я подивився через її плече на Вінса, чиї руки були на покритих гумою підлокітниках візка.
— Я хочу зателефонувати, — сказала вона. — Я вимагаю, щоб
