Втрата - Лінвуд Барклі

На протилежному кінці лінії запала мовчанка. Потім раптом:

— Щоб мене трахнули…

— Це правда, — сказав я.

— Він живий?

Я подивився на чоловіка в ліжку.

— Так.

— А Тод? А її мати?

— Це інша історія. Послухай, Памело, я мушу кінчати нашу розмову. Але, якщо ти побачиш Синтію, нехай вона негайно зателефонує мені. І я сам повідомлю їй цю новину.

— Нехай тобі біс, — сказала Памела. — Хіба я зможу тепер заснути після такого?

Я урвав дзвінок і помітив, що акумулятор телефону майже розрядився. Я покинув дім із таким поспіхом, що не мав тепер чим його зарядити, навіть у машині нічого такого не було.

— Клейтоне, — сказав я, знову намагаючись зосередитися після телефонної балаканини. — Чому ви думаєте, що Синтія і Ґрейс можуть бути в небезпеці? Чому ви думаєте, що з ними могло щось статися?

— Через мій заповіт, — сказав Клейтон. — Через те, що я все заповідаю Синтії. Це єдиний відомий мені спосіб залагодити ту кривду, яку я їй заподіяв. Я знаю, що це неможливо залагодити, але що мені залишається?

— Але до чого тут небезпека для їхнього життя? — запитав я, але до мене вже почало доходити.

Окремі деталі загальної картини стали складатися докупи, хоч і дуже повільно.

— Якби вона померла, якби Синтія померла, якби ваша донька померла, тоді гроші не змогли б дістатися їм. Вони дісталися б Ініді, вона була б тим із подружжя, яке вижило, єдиною законною спадкоємицею, — прошепотів він. — Ініда ніколи не дозволить, щоб Синтія успадкувала мій статок. Вона вб’є їх обох, щоб одержати ці гроші.

— Але ж це божевілля, — промовив я. — Убивство — подвійне вбивство — привернуло б до себе багато уваги, поліція знову відкрила б цю справу, вони почали б переглядати все те, що сталося двадцять п’ять років тому, вони вийшли б на Ініду й тоді…

Я несподівано для себе самого урвав цей потік думок.

Убивство привернуло б до себе увагу. У цьому сумніватися не випадає. Але самогубство? Воно навряд чи привернуло б до себе багато уваги. А надто якби руки наклала на себе жінка, котра перебувала у стані такої нервової напруги протягом останніх тижнів. Жінка, яка викликала поліцію розслідувати появу дивного капелюха у своєму домі. Навряд чи можна було уявити собі щось химерніше. Жінка, яка викликала поліцію, бо одержала листа, в якому повідомлялося, де вона може знайти тіло своєї зниклої матері та свого зниклого брата. Листа, який був надрукований на друкарській машинці в її власному домі.

Якби така жінка наклала на себе руки, то було б неважко пояснити причину такого вчинку. Це було б почуття провини. Почуття провини, з яким вона мусила жити протягом дуже тривалого часу. Зрештою, чи змогла б вона вказати поліції на той автомобіль у затопленому кар’єрі, якби не знала усі ці роки, що він там? Бо який інший мотив міг спонукати її надіслати самій собі такого листа?

І якщо жінка переобтяжена таким гострим почуттям провини, то кого здивує, що вона вирішила піти з життя разом зі своєю малою донькою?

Чи все, що відбувається, відбувається не за таким сценарієм?

— Що з вами? — запитав мене Клейтон. — Про що ви думаєте?

Що, як Джеремі приїхав до Мілфорда умисне з тим, щоб стежити за нами? Що, як він стежив за нами протягом тижнів, переслідуючи Ґрейс на її шляху до школи? Спостерігаючи за нами в торговельному центрі? З вулиці, навпроти нашого будинку? Проникнувши в наш дім одного дня, коли ми виявили безтурботність, і забравши наш зайвий ключ, щоб потім приходити туди, коли йому заманеться? І під час одного з таких візитів — я пригадав своє відкриття під час останньої розмови з Ейбеґнелом у нашому домі — підкинувши ключ у шухляду з ложками та виделками, аби ми подумали, що просто поклали його не в те місце? Залишивши той капелюх. Написавши листа на моїй друкарській машинці, в якому повідомив Синтію, де треба шукати її матір і брата…

Усе це він міг здійснити ще до того, як ми змінили замки, поставили нові надійні засуви.

Я злегка похитав головою. Відчував, що мої думки випереджають самих себе. Усе це здавалося таким неймовірним, таким диявольським.

То виходить, що Джеремі облаштував сцену подій? І тепер він повертається до Янґстауна, щоб забрати матір, щоб повезти її назад до Мілфорда, де вона зможе спостерігати завершальний акт?

— Треба, щоб ви розповіли мені все, — прошепотів я, звертаючись до Клейтона. — Про все, що сталося тієї ночі.

— Я ніколи не думав, що все може статися так… — сказав він більше собі самому, аніж мені. — Я не міг навідати її. Я пообіцяв собі не робити цього, задля її безпеки… Ініда мала довідатися, що нічого не отримає, лише після моєї смерті… Конверт був запечатаний, і відкрити його можна було тільки після того, як мене поховають. Там були всі пояснення. Вони заарештували б Ініду, й Синтія була б у безпеці…

— Клейтоне, я думаю, вони в небезпеці. Ваша дочка й ваша онука. Ви повинні допомогти мені, поки ще можете.

Він пильно подивився мені в обличчя:

— Схоже, ви людина порядна. Я радий, що вона знайшла собі такого чоловіка, як ви.

— Ви повинні розповісти мені, що тоді сталося.

Він глибоко вдихнув повітря, ніби набираючись рішучості перед якоюсь дуже серйозною справою.

— Тепер я можу з нею зустрітися, — сказав він. — Моя відсутність тепер її не захистить. — Він проковтнув слину. — Відвезіть мене до неї. Відвезіть мене до моєї дочки. Дозвольте мені попрощатися з нею. Відвезіть мене до неї, і я все вам розповім. Настав час.

— Я не можу забрати вас звідси, — сказав я. — Ви тут підключені до різних систем. Якщо я вас заберу, ви помрете.

— Я помру так чи інак, — сказав Клейтон. — Мій одяг он там, у стінній шафі. Принесіть його.

Я рушив до шафи, потім зупинився.

— Навіть якби я захотів забрати вас звідси, вони не дозволять вам покинути лікарню.

Клейтон помахом руки підкликав мене ближче до себе, потягся до мене й схопив мене за руку, його хватка була твердою й рішучою.

— Вона чудовисько, — сказав він. — І не зупиниться ні перед чим, аби здобути те, що їй треба. Протягом багатьох років я жив, відчуваючи моторошний страх перед нею, робив усе, що вона хотіла, до смерті боявся того, що вона може зробити наступного разу. Але тепер чого мені боятися? Що вона