Втрата - Лінвуд Барклі
— Тепер вона нічого не зробить, — сказав я. — Вінс її там пильнує, а він це вміє робити.
Клейтон скоса подивився на мене.
— Ви були в її домі? Постукали у двері?
Я кивнув.
— І вона відчинила вам?
Я знову кивнув.
— Вона не здалася вам наляканою?
Я стенув плечима.
— Не сказав би.
— Двоє великих чоловіків стоять у її дверях, і вона не боїться. Вам це не здалося дивним?
Я знову стенув плечима.
— Може, й здалося.
Клейтон сказав:
— А ви не подивилися, що там у неї під ковдрою?
Розділ сорок другий
Я знову дістав свій мобільник, зателефонував Вінсові.
— Ну ж бо, відгукнися, — сказав я сам до себе, відчуваючи напад гострої тривоги.
Я не міг знайти Синтію, а тепер я вдарився в паніку, боячись, щоб чогось не сталося з чоловіком, на якого я лише вчора дивився як на звичайного головоріза.
— Він вам відповів? — запитав Клейтон, пересуваючи ноги і іа край ліжка.
— Ні, — сказав я. Після шістьох дзвінків його телефон переключився на голосову пошту. Але я не визнав за потрібне залишати йому письмове повідомлення. — Мені треба негайно їхати туди.
— Дайте мені хвилину, — сказав він, дюйм за дюймом підсовуючи своє малорухливе тіло до краю ліжка.
Я підійшов до стінної шафи, знайшов там штани, сорочку й легкий піджак.
— Вам потрібна допомога? — запитав я, поклавши одяг на ліжко поруч із ним.
— Я окей, — сказав він, трохи засапавшись, тоді перевів дух і сказав: — Ви не бачили там шкарпетки та якийсь спідній одяг?
Я знову заглянув до шафи, нічого там не знайшов, потім висунув нижню шухляду нічного столика.
— Вони тут, — сказав я.
Він уже стояв біля ліжка, але, якщо він хотів покинути палату, йому треба було звільнитися від трубки внутрішньовенного вливання. Він схопився за липучу стрічку й витяг трубку зі своєї руки.
— Ви певні, що можете це зробити? — запитав я.
Він кивнув, слабко мені всміхнувся.
— Якщо я матиму шанс зустрітися з Синтією, то знайду в собі сили.
— Що тут відбувається?
Ми обидва обернули голови до дверей. Там стояла медсестра, струнка чорношкіра жінка, віком десь між сорока й п’ятдесятьма роками, з виразом великого подиву на обличчі.
— Містере Слоун, що ви, скажіть мені, ради Бога, робите?
Він щойно скинув свої піжамні штани і стояв перед нею, голий нижче пояса. Ноги в нього були білі й тонкі, його геніталії геть висохли й зморщилися.
— Я вдягаюся, — сказав він. — Хіба ви не бачите?
— Хто ви? — запитала вона, обертаючись до мене.
— Його зять, — відповів я.
— Я ніколи не бачила вас раніше, — сказала вона. — Ви хіба не знаєте, що приймальні години закінчилися?
— Я щойно приїхав до міста, — пояснив я. — І мені треба було побачитися зі своїм тестем негайно.
— Ви повинні покинути наш заклад, — сказала вона. — А ви лягайте в постіль, містере Слоун. — Вона була тепер у ногах ліжка й побачила від’єднане внутрішньовенне живлення. — Побійтеся Бога, — сказала вона, — що ви зробили?
— Я вирішив вас покинути, — мовив Клейтон, натягуючи свої білі труси.
Для кожного, хто дивився на нього збоку, ці слова в його стані набували подвійного значення. Він сперся на мене, коли нахилився, щоб підсмикнути труси на свої худі ноги.
— Ви справді нас покинете, якщо негайно не під’єднаєтеся до цієї трубки, — сказала медсестра. — Тут навіть нема про що говорити. Невже я повинна викликати вашого лікаря посеред глупої ночі?
— Робіть те, що повинні робити, — сказав він їй.
— Насамперед я повинна викликати службу охорони, — промовила вона й, круто обернувшись на своїх черевиках із гумовими підошвами, вийшла з кімнати.
— Я знаю, що прошу у вас забагато, — сказав я. — Але ви повинні поквапитися. Я піду подивлюся, чи вдасться мені знайти візок.
Я вийшов у коридор і помітив вільне крісло біля пункту чергування медсестер. Я підбіг до нього й побачив, що наша сестра розмовляє по телефону. Вона закінчила свою розмову й побачила, що я повертаюся до палати Клейтона, штовхаючи перед собою вільне крісло.
Вона підбігла і схопилася однією рукою за крісло, а другою — за мою руку вище ліктя.
— Сер, — сказала вона, стишуючи голос, щоб не розбудити інших хворих, але зберігаючи авторитетність, — ви не зможете забрати цього пацієнта з лікарні.
— Він хоче її покинути, — сказав я.
— У такому стані він не здатний мислити ясно, — сказала вона. — А якщо не здатний, то ви повинні зробити це за нього.
Я скинув її руку.
— Це рішення належить до тих, які він сам повинен ухвалювати.
— Ви так вважаєте?
— Він так вважає. — Я стишив голос і заговорив дуже серйозним тоном. — Це, мабуть, для нього останній шанс побачитися зі своєю дочкою. І своєю онукою.
— Якщо він хоче з ними побачитися, він може запросити їх, щоб вони навідали його тут, — заперечила вона. — Ми можемо навіть порушити правило приймальних годин, якщо проблема в цьому.
— На жаль, вона дещо складніша, аніж ви уявляєте.
— Я готовий, — сказав Клейтон.
Він з’явився у дверях своєї палати. Він узув свої черевики без шкарпеток і ще не застебнув гудзики сорочки, але піджак був уже на ньому, і, схоже, він навіть пригладив пальцями свого ріденького чуба. Він мав вигляд старого безпритульного волоцюги.
Сестра не здавалася. Вона відпустила крісло й підійшла до Клентона, подивилася йому у вічі.
— Ви не можете піти звідси, містере Слоун. Вас міг би відпустити лише ваш лікар, доктор Вестрі, і можу вас запевнити, він ніколи не дозволить, щоб це сталося. Я негайно зателефоную йому.
Я поставив крісло так, щоб Клейтон міг опуститися в нього. Я обкрутив крісло на коліщатах і покотив його до ліфта.
Сестра побігла назад до свого пункту, схопила телефон і крикнула у слухавку:
— Охорона! Я ж просила вас піднятися сюди негайно!
Двері ліфта розчинилися, і я заштовхав Клейтона всередину, натиснув на кнопку першого поверху й дивився, як сестра спопеляє нас поглядом, поки двері не зачинилися.
— Коли двері відчиняться, — спокійно сказав я Клейтонові, — я покочу вас звідси, аж курітиме за мною!
Він не сказав нічого й лише міцніше вхопився пальцями за підлокітники крісла. Я пошкодував, що воно не має ременя безпеки.
Двері розчинилися, і я побачив попереду близько півсотні футів коридору, які відокремлювали нас від дверей кімнати невідкладної допомоги та паркувального майданчика, який був відразу за нею.
— Тримайтеся, — прошепотів я
