Втрата - Лінвуд Барклі
Чим довше він залишався з нею, тим важче було йому зважитися на те, щоб піти від неї. Він швидко зрозумів, що Ініда завжди має те, чого вона хоче. Якщо ж ні, вона спроможна влаштувати справжнє пекло. Верещання, зойки, розтрощений посуд. Одного разу він сидів у ванні, а Ініда увійшла туди зі своїм феном для сушіння волосся й почала жартувати, показуючи, ніби хоче кинути його у воду. Але при цьому в її очах був такий вираз, що він зрозумів: вона здатна так вчинити будь-якої хвилини і зробить, не вагаючись, якщо побачить у цьому якусь вигоду для себе.
Він вирішив здобути користь зі своєї освіти, знайшов роботу в галузі збуту, став постачати матеріали, необхідні для механічних цехів та фабрик. Ця робота примушувала його подорожувати по великій території, у широкому коридорі між Чикаго та Нью-Йорком, коридором, який проходить повз Буфало. Його працедавець відразу попередив, що йому доведеться досить часто перебувати далеко від дому. Ця умова стала вирішальним аргументом для Клейтона. Адже він тепер матиме можливість надовго втікати від занудних докорів, від скиглення, від дивних поглядів, які вона часто на нього кидає і які свідчать про те, що триби й коліщатка в її голові не завжди крутяться так, як мали б крутитися. Він завжди з жахом повертається додому після своєї чергової ділової подорожі, намагаючись угадати, який список претензій підготувала йому Ініда, щоб викласти їх усі, як тільки він переступить через поріг свого дому. Що їй бракує гарного вбрання, що він мало працює або що двері чорного ходу риплять, коли їх розчиняєш, і це дратує її до божевілля. Єдина радість, яку він має, коли повертається додому, це зустріч зі своїм ірландським сетером Фліном. Він завжди вибігає привітати автомобіль Клейтона, так ніби він сидів на ґанку відтоді, як він від’їхав, чекаючи тієї секунди, коли він повернеться.
Потім вона завагітніла. Цього разу по-справжньому. Народився хлопчик, Джеремі. Ініда дуже любить цього хлопчика. Клейтон любить його також, але незабаром він усвідомлює, що це змагання. Вона хоче, щоб любов хлопчика належала тільки їй, і Джеремі ще й ходити не навчився, як вона вже розпочала свою кампанію, щоб отруїти взаємини між батьком і сином. «Якщо ти хочеш вирости сильним і успішним, — казала йому Ініда, — то маєш брати приклад зі своєї матері, бо, на жаль, під цим дахом немає сильного чоловіка, який міг би стати для тебе зразком». Вона твердила йому, що його батько мало робить для неї і як шкода, що Джеремі схожий на нього, але він зможе подолати цю ваду завдяки часу та своїм зусиллям.
Клейтон хоче вирватися на волю.
Але є щось таке в Ініді, така темрява довкола неї, що він не може навіть натякнути їй про розлучення, хай навіть тимчасове, бо не знає, як вона це сприйме і чого можна від неї чекати.
Одного разу, перед тим як поїхати в одне зі своїх тривалих відряджень, він сказав їй, що хоче поговорити з нею. На дуже серйозну тему.
«Я почуваюся нещасливим, — сказав він. — Вважаю, наш шлюб не вдався».
Вона' не заплакала. Вона не запитала в нього, що в них не так. Вона не запитала, що вона може зробити, аби допомогти їхньому шлюбу, аби зробити його щасливим.
Натомість вона підійшла до нього впритул, глибоко заглянула йому у вічі. Він хотів відвести погляд, але не міг, ніби заворожений її злом. Дивитися їй у вічі було те саме, що заглядати в душу диявола. Вона сказала тільки: «Ти ніколи не покинеш мене». І вийшла з кімнати.
Він довго міркував над цим під час своєї подорожі. Ми ще побачимо, сказав він собі. Ми побачимо.
Коли він повернувся, його пес не вибіг йому назустріч. Він відчинив двері гаража, щоб поставити там свій «Плімут», і побачив Фліна, який висів під бантиною на мотузці, що туго стягла йому шию.
«Поки що це був тільки собака».
Попри всю свою любов до Джеремі, вона натякнула Клейтонові, що він може втратити сина, якщо наважиться її покинути.
Клейтон Слоун змирився з цим життям, схожим на життя приниженого й жалюгідного кастрата. Отже, така його доля, і треба йому жити, як живеться. Він пройде через життя, як сновида, якщо інакше ходити йому не дозволено.
Він докладає всіх можливих зусиль, щоб не зненавидіти хлопця. Мати Джеремі привчила сина думати, що батько не гідний його любові. Він дивиться на батька як на щось непотрібне, як на чоловіка, що просто живе в одному домі з ним і матір’ю. Але Клейтон знає, що Джеремі така сама жертва Ініди, як і він сам.
Як він міг докотитися до такого життя, дивується він.
Не раз у Клейтона виникала можливість заподіяти собі смерть.
Так, одного разу він їхав серед ночі через сільську місцевість. Повертався з Чикаго, об’їхав озеро Мічиган, перетнув короткий відтинок шляху через штат Індіана. Він побачив опору моста попереду й натиснув на акселератор. Сімдесят миль за годину, потім вісімдесят, дев’яносто. «Плімут» почав розгойдуватися, наче на хвилях. Мало хто пристібує ремені безпеки, та навіть якщо інші водії це роблять, то він свого розстебнув, аби бути певним, що проб’є головою лобове скло й віддасть Богові душу. Автомобіль схилився на один бік, викидаючи з-під коліс гравій та пилюку, але в останню мить страх примусив Клейтона повернути його назад на шосе.
Іншого разу за дві милі на захід від Бетл-Кріка він не стримався, вискочив на узбіччя, крутнув кермо, щоб повернутися на дорогу, але на цій високій швидкості права передня шина зачепилася за горбок, який утворився там, де асфальт з’єднувався з узбіччям, і він утратив контроль над машиною. Вона обкрутилася й перелетіла через дві смуги, під самими колесами тягача з причепом-дачею у хвості й ударилася в центральний бар’єр, зупинившись у високій траві.
Що примушувало його в такі хвилини змінювати свій намір, то це Джеремі. Його син. Він боявся залишити його на самоті з нею на всю решту його
