Втрата - Лінвуд Барклі

Передавши свої інструкції і переконавшись, що його підлеглі повністю їх зрозуміли, Вінс знову поклав мобільника до кишені.

— Якщо той Слоун досі в місті, вони його знайдуть, — сказав він.

Я відкрив холодильник, показав Вінсові на бляшанку пива «Корс».

— Не відмовлюся, — сказав він, і я подав йому одну пляшку, собі взяв другу й сів за кухонний стіл.

Вінс сів навпроти мене.

— Ви маєте бодай якесь довбане уявлення про те, що відбувається? — запитав він.

Я ковтнув трохи пива.

— Схоже, я починаю щось розуміти, — сказав я. — Що, як та жінка, котра відповіла мені по телефону, це мати Джеремі Слоуна? І що як Джеремі Слоун — і справді брат моєї дружини?

— Як ви сказали?

— Що, як я щойно розмовляв із матір’ю своєї дружини?

Якщо брат і мати Синтії були живі, то як пояснити тести ДНК, зроблені на останках двох тіл, які вони знайшли в тому автомобілі? Правда, Ведмор поки що змогла підтвердити лише той факт, що знайдені в автомобілі тіла споріднені одне з одним, а не те, що то справді були Тод і Патрисія Бідж. Ми чекали подальших тестів, які підтвердили б генетичну спорідненість між ними й ДНК Синтії.

Я намагався якось осмислити у своїй голові цей дедалі заплутаніший масив інформації, коли почув, як говорить Вінс.

— Мені лишається тільки сподіватися, що мої хлопці не вб’ють його, коли знайдуть, — сказав він, роблячи наступний ковток. — Це було б дуже на них схоже.

Розділ тридцять сьомий

— Хтось тобі телефонував, — сказала вона.

— Хто?

— Він не сказав, хто він.

— А голос ти не впізнала? Хтось із моїх друзів?

— Голос я не впізнала. Як я можу впізнавати голоси твоїх друзів? Але він спитав, чи ти вдома, а коли я сказала, що тебе немає, він сказав, ніби пригадує, як ти йому сказав, що хочеш поїхати в Коннектикут.

— Що-що?

— Ти ж нікому не казав, куди ти їдеш?

— Ні, не казав.

— Тоді звідки він довідався? Певно, ти все ж таки комусь сказав. Мені не хочеться вірити, що ти міг утнути таку дурницю.

З її тону було очевидно, що вона дуже сердита на нього.

— Кажу ж тобі, нікому я не казав!

Він відчував себе шестирічним хлопчиком, коли вона говорила з ним таким тоном.

— Якщо не казав, то звідки йому це відомо?

— Не знаю. Ти побачила на телефоні, звідки був дзвінок? Там висвітився номер?

— Ні. Він сказав, що домовився зіграти з тобою в гольф.

— У гольф? Я не граю в гольф.

— Я йому про це сказала. Що ти не граєш у гольф.

— Знаєш що, мамо? То, мабуть, хтось помилився номером або щось таке.

— Він запитував тебе. Він сказав Джеремі. Ясно, як день. Можливо, ти комусь прохопився ненароком, що їдеш.

— Знаєш, мамо, навіть якби я справді прохопився, а цього не було, тобі не варто надавати цьому такої ваги.

— Це просто стривожило мене.

— Не тривожся. До того ж я повертаюся додому.

— Справді? — тон її голосу змінився.

— Так. Думаю, виїду вже сьогодні Я зробив усе, що міг тут зробити. Залишилася тільки одна справа… ти знаєш.

— Ми її неодмінно зробимо. Ти знаєш, як я довго на це чекала.

— Якщо я виїду звідси невдовзі, — сказав він, — то, думаю, пізно ввечері я вже буду вдома.