Повзе змія - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Підпільний мільйонер? — знову крива посмішка. — Все могло бути, все. Ти ж краще за мене знаєш такі речі. Ножика вбитий справді в руці тримав. Тільки ось яка хрінотень виходить… Така хрінь, розумієш… Візьми ще по сотці, згадується краще.

Глод слухняно приніс ще по сто грамів. Хотів сходити ще за бутербродами, та Дмитрук махнув рукою, даючи зрозуміти: закуски в них, наче грязюки. Тепер випили не чокаючись і по половинці. Дмитрук відламав шматочок хліба, понюхав його, кинув до рота, замислено прожував, ковтнув, знову закурив. Не втримався тепер і Глод, навіть, за прикладом колеги, збив попіл собі під ноги.

— І що ж там сталося?

— Нічого особливого. Так, хрінота. Я, щоправда, написав у рапорті, але уваги чомусь ніхто не звернув, а мені так навіть простіше. Ножик кухонний у діда в правій руці був, правильно?

— Ну… — Глод не читав матеріалів цієї справи, зараз вів розмову навпомацки, даючи оперові можливість говорити, але за логікою виходило справді так, — Пустовіт схопив ножа правою рукою і спробував чинити опір. Нехай не Баглаєві, нехай іншому вбивці, головне — пенсіонер не злякався.

— Правильно, правильно, там у протоколах так зафіксовано. Але в мене є ще один результат. Наш експерт-медик упевнено заявив: убитий — лівак. Словом, ліва рука розвинена краще, ніж права, обстеження показало. Щоправда, крім його висновків, у мене нічого не було на той час. Тепер так само нема. Ти зрозумів, про що я?

— Убивця… Стоп, виходить, убивця або зовсім не знав Пустовіта, або ж знав його дуже погано. Отже, не здогадався, що він виявиться лівшею, і, за звичкою, мислячи стандартно, вклав йому ножа в правицю. Тоді… Опору він, виходить, не чинив. Для чого ж ці обстави?

— Сам думай. Мені в цій справі вже мізками працювати, слава Богу, не треба. Той, хто в нього стріляв, певно, хотів обставити все так, аби в разі чого представити убивство як необхідну самооборону. Замок цілий, дід сам впустив пізнього гостя. Бачили ще старого, як я вже казав, близько сьомої вечора. Смерть настала, за висновками експертів, між двадцять другою та двадцять четвертою. Напад? Можливо. Тоді для чого в такому разі обставлятися? Застрелив та й пішов. Тепер далі, — Дмитрук допив свою горілку, доїв рештки бутерброда, Глод терпляче почекав, поки опер дожує і заговорить знову: — Ага, значить далі: жив він дуже скромно. Я казав про страшний розгром у хаті, але там особливо не було з чого розгром учинити. Ну, з шафи все викинули на підлогу, в тумбочці порилися, в диван заглянули. Більше меблів у кімнаті не було. На кухні — стіл та пара табуреток, посуд на підвіконні тримав. Скільки там того посуду — пара тарілок, пара каструль, дві чашки, чайник та сковорідка. Хоча нічого, видно, чистенько жив.

— Казали, старий горілочку попивав… Власне, зловживав.

— Не більше, ніж оце ми з тобою. Розтин показав наявність у шлунку етилового спирту. Але скільки точно він випив, невідомо. Міг пару грамів, а міг пляшку висмоктати. Але сусіди, до речі, бухим його ніколи не бачили. Толком навіть не встигли з ним познайомитися.

— Це як же?

— Отак же: Пустовіт оселився в тій квартирі за півроку, а коли говорити точніше — за сім місяців до того, як його мочконули. Купив хату офіційно, через фірму, за шість штук баксів. Нічого не хочеш іще запитати?

— Звідки в пенсіонера шість штук?

— Правильно, молодець. Звідки ж у пенсіонера Пустовіта шість тисяч доларів США? Дуже просто: продав хату в Харкові, купив у Слобожанську рівноцінну. Необхідний мінімум беушних меблів, так виглядає, купив десь тут за прийнятною ціною. Однокімнатна в центральному районі Харкова коштує трошки дорожче, ніж така сама далеко від центру нашого з тобою міста. Різниця, я так собі прикинув, пішла на переїзд та облаштування. Словом, жив дідок собі тихо, переоформив пенсію, отримував свої копійки тут, на пошті, жив тихо і скромно. Потім приходить хтось із парабелумом, не лінується присобачити до нього глушника, стріляє дідові в груди, робить контрольний постріл у голову, так само не лінується збутафорити й укласти вбитому ножа в руку. Ось тільки щодо руки помиляється, та це мало що змінює. Комусь не шкода було витратити на самотнього діда два патрони з парабелума, про це подумай.

— Ти думав?

— Думав. Тільки, колего, ти ж сам розумієш наші проблеми. Вбивство в мене не одне на шиї, зачіпок ніяких, ворогів за сім місяців пенсіонер нажити навряд чи встиг, тим більше характер, як устигли помітити сусіди, попри недавнє знайомство, в діда не паскудний. Жив собі тихо, спокійно. Золото, кажеш? Може, й так. Не міг душогуб до нього випадково прийти. Вони, ти ж знаєш, спочатку розвідують усе на належному рівні. Ось що вірогідніше: йшов собі наркоша, бабки потрібні — аж в очах темно. Вирішив на дурника в першуліпшу квартиру вламатися. Буває?

— Буває, — Глод знав: подібне останнім часом таки справді буває.

— А знову не в’яжеться! Згоден, наркоша міг мати ствола на кишені, але ж без глушника, однозначно. Відпадає цей варіант, згоден?

— Відпадає, — логіка тут справді залізна, не попреш.

— Лишається звичний для нас глухий варіант, — розвів руками Дмитрук. — Судимим Юрій Юрійович Пустовіт не був. Зате, — він підніс пальця, — влітку позаминулого року судили його єдиного сина. Співучасть у збройному пограбуванні та потрійному вбивстві. Десь під Харковом, у Валках якихось, здається, родину комерсанта перестріляли. Подробиць я не знаю, справа повільно рухалася, я лише було почав довідки наводити, запити різні робити. Не треба, думаю, розповідати, через яку жопу в нас усе робиться, маю на увазі звичний рівень звичайного задовбаного райвідділу. Словом, дізнався я: аби синові адвокатів найняти, Пустовіт продав нормальну трикімнатну квартиру в центрі Харкова, перебрався з дружиною в однокімнатну. Сина, здається, таки засудили, стара його померла через якийсь час, потім він чомусь перебрався в Слобожанськ. Нещасний самотній старий. А ти говориш — золото. Навішали тобі про золото. А, не моя це справа, — опер махнув рукою. — Все одно