Повзе змія - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Чому я так усе докладно знаю? — перепитав опер, зробивши паузу, аби черговий раз розлити горілку по чарках. — Він, дід той, нам усі мізки прокомпостував трагедією власного життя. І писав, і приходив, і розпинався буквально перед кожним, враховуючи й начальство, який хороший у нього хлопчик і які погані дяді-бандюки, котрі силою змусили їхнього сина йти з ними на вбивство.

— А що, справді хлопчик?

— Не хочу образити покійного, але син його — одоробло, блін, переросле. Щоправда, ведений він по життю, ну то я йому лікар? Так батьки виховали. Хоча я їх прекрасно розумію. Ніхто, виходить, не винен. Вал із корєшками, що дорослого дядька, бачте, в бандити зманили. Ну, далі, значить, так: порадили Пустовіту відомого адвоката. Начебто Онопрієнка відмазав би, коли б йому дали. Приїхав сам адвокат. Розписав тут дідові райдужну картинку, познайомив його із системою захисту, котру збирається застосувати. Назвав суму. Дід, кажуть, за голову схопився. Почалися торги. Продав старий нормальну хату в центрі, дачу в приміській зоні, шість соток, зате з нормальним будиночком і фруктовим садком, від заводу колись дали. Коротше, все, що продавалося, продав. Сам перебрався в однокімнатну.

— На що він сподівався?

— Отут звиняйте, дядьку, не знаю. Зовсім відмазати Олега не виходило, сам же розумієш. Крадіжки, пограбування, дванадцять епізодів набралося. Гаразд, хай вони не дуже сильно піднімалися, та кого це гребе? Ну, потрійне вбивство. Хай він стріляв під тиском лідера групи, хай стріляв у трупи. Добре, перша в нього судимість, раніше Бог милував. При бажанні пом’якшувальні обставини можна знайти, та співучасть у вбивстві тут вимальовується, звідси — стаття відповідна. Але нічого з умовним строком, як обіцяв адвокат, не світило. Той жучара, по всьому, наперед ситуацію прокачав. Тому не напружувався особливо. А до кінця процесу взагалі не досидів.

— Стоп. Як це?

— Отак це. Кидонув старого ветерана праці. Дали його синочкові ще по-Божому, сім років. Знаєш, що далі? Мама його, коли старий це їй сказав, за місяць згоріла свічкою. Поховати навіть не було за що. Все адвокат вигріб. Кажеш, коли він у вас оселився?

— Вважай, два роки тому, десь улітку, точно зараз не скажу…

— На хріна мені точно? Судили їх у червні. Не так: почали слухати наприкінці травня, остаточно вирок зачитали в червні. Померла його бабуся в липні, точно знаю. Бо він приходив до нас, запитував, чи можна адвоката-мудака якимось чином посадити. Власне, він і в прокуратуру ходив, і до судді добився. Навіть якби старого й послухав хто, що можна адвокатові зробити? Програв процес, буває. Там інших варіантів не виходило. Аби постарався трошки, може б, Олегові пару рочків і скостили, та хто там старався… Він на унітазі більше старається. Бачив я того козла в золотих окулярах…

— Синок сидить?

— Куди подінеться? Десь під Дніпром. Старого шкода. Бач, подався геть із рідного міста. Он як життя під кінець дістало, а ти ще кажеш…

Крізь мозок Максима Глода несподівано ніби пройшов сильний електричний розряд. Він навіть смикнув головою.

— Чекай, стій… Як ти сказад?

— Про що? Про старого?

— Про адвоката.

— Мудак, — опер дивився на Глода здивованими очима.

— Ні, не про те я…

— Козел…

— Та до чого тут козел? У чому був твій козел?

— Не мій він. Ти про окуляри? У золотих окулярах.

Так, Глод знає одного адвоката в золотих окулярах. Нехай їх виявиться з десяток. Нехай всі адвокати світу носять окуляри в золотій оправі. Але ж такого просто не може бути.

— Прізвище адвоката ти не згадаєш? Бо ти жодного разу не назвав його на прізвище?

— На хер воно мені впало? Простеньке таке. У довбешці не втрималося через те. Стоп-стоп-стоп… Перевірити легко, але… Бл-лін… — опер, не перериваючи процесу мислення, спорожнив свою чарку — і обличчя його раптом засяяло: — Гужва! Кажу ж — простеньке! Бач, стрельнуло! Зараз ім’я ще тобі народжу…

— Едуард Васильович.

— Що?

— Гужва. Едуард Васильович Гужва, — промовив Глод, потім для чогось повторив: — Адвокат у золотих окулярах.

— Алло, добрий день.

— Добрий. Слухаю вас.

— Мені потрібна Олена.

— Яка саме?

— У вас хіба їх кілька?

— Взагалі-то я теж Олена. Ви куди дзвоните?

— На телебачення.

— Правильно. Куди саме?

— На кримінальну програму.

— Ви потрапили у відділ реклами.

— Ой, а чому мені дали цей телефон… Не так важливо, як подзвонити на кримінал?

— Зараз я дам вам телефон комутатора. Вас перемкнуть. Пишете?

— Так, секунду. Ручку візьму… Де ж вона, гадство… Так, пишу…

— «S-канал», слухаю вас, добрий день.

— Здрастуйте. Мені потрібно якимось чином подзвонити на вашу кримінальну програму.

— «Кримінальні портрети»?

— Так точно!

— Хвилинку, перемикаю… У них зайнято, дзвоніть пізніше.

— Пізніше — це коли?

— Чоловіче, я їм не годинник. Дзвоніть, може, звільниться лінія.

Через величенький проміжок часу таки вдалося додзвонитися.

— Алло, «Кримінальні портрети».

— Добрий день. З ким я розмовляю?

— Хто потрібен?

— Я з газети… Словом, Сунжа Олена.

— Суржа.

— Ой,