Повзе змія - Андрій Анатолійович Кокотюха

Богдан Баглай за короткий термін купив собі новий одяг і найняв машину, аби виїхати з міста.

Виходило, він десь тримав гроші. І навряд чи їх дав адвокат Гужва. У нього зовсім протилежна репутація: Едуард Васильович сам дуже любив брати гроші. А давати їх, та ще й особливо небезпечному злочинцеві… У це зовсім не вірилося. Швидше за все, Баглай сам десь заховав енну суму і вичікував зручного моменту, аби скористатися нею. Тоді виходить, що втечу він замислив давно. Чому ж не реалізував її за весь цей час, чого вичікував? Самою лише зухвалістю поведінки і схильністю до авантюр подібне не поясниш.

Після інформації, отриманої від таксиста, про Макса всі якось забули, перемкнувшись одразу на Ромни. Глод не поспішав іти додому, хоча ніхто й ніщо його на колишній роботі не тримало. Окрім бажання взяти участь у пошуках Баглая. Звільнився він порівняно недавно, тому навіть Черниченко ще не звикся з думкою, що капітан Глод — колишній працівник міліції. Власне, Наталка в чомусь цілком мала рацію. Сидячи в кабінеті, котрий буквально пару місяців тому ділив зі Сташенком, Максим нарешті усвідомив істину, яку намагалася висловити дружина, а він ніяк не міг второпати її суть. Можна здати службове посвідчення та зброю, звільнитися з роботи, котра почала давити на плечі, але мента, тим більше — опера із себе не витравиш. Вона не захотіла миритися з подібним станом речей, а Глод розумів — йому самому доведеться миритися з собою.

Через те він тримав у пам'яті слова Баглая про його непричетність до вбивства пенсіонера Пустовіта. Поки що ніхто, крім нього, чомусь не прийняв цю інформацію до уваги. Натомість знайшовся і в Ромнах приватний таксист, котрий впізнав за фотографією пасажира, який щедро доларами заплатив за поїздку в Прилуки. На цьому обласний УБОЗ складав руки: втікач опинився на території сусідньої області, і куди подасться далі, невідомо. Висадили його в районі залізничної станції. За півгодини рушала електричка в бік Чернігова. До того ж існували ще й маршрутки-«газельки» в різних напрямках. Прилуцькі таксисти за попередніми даними не впізнали Баглая. Ніхто з них хлопця в джинсах, светрі, шкірянці та кепці не возив. Уже насунулися вересневі сутінки, слід Баглая, напевно, загубився остаточно. Тому Черниченко перейшов до розгляду питання, хто винен у тому, що сталося, а заодно згадав — рапорт Глода про звільнення він задовольнив, тому прислухатися до його думки не обов’язково.

Логіка в аргументах колишнього начальника проглядалася. Та Баглай і без того таких дров наколов. Немає гарантії, що заява: «Я не вбивав Пустовіта!» — чергова спроба завести розшук не в той степ. На нинішньому етапі його оголосили в розшук, і тепер завдання Слобожанського УБОЗу — в найкоротший термін виявити спільника чи спільників Баглая. Черниченко й далі був переконаний, що без допомоги ззовні організувати втечу Баглаю б не вдалося. Знайдеться помічник — цілком можливо, знайдеться і ниточка до втікача. Поки що цим навантажений увесь оперський склад. Сам Черниченко поїхав до начальства на безкінечну нараду. За чутками, ось-ось із Києва прибудуть представники главку та міністерства.

Виходячи з усього, Глод не менш логічно розсудив: раз усім так ніколи, він просто не пробачить собі, якщо не скористається підказкою Баглая сам. Куди заведе його ця підказка, він ще не знав. Але в тому, що це була саме підказка, Макс теж не мав жодних сумнівів.

Нехай навіть він у чомусь помиляється. Та не сидіти ж після всього, склавши руки…

Справу про вбивство пенсіонера Юрія Юрійовича Пустовіта спочатку вів опер із районного відділу, сорокарічний капітан Дмитрук. Його Глод не знав раніше, та лиш побачив, відразу все зрозумів. Одвічний оперюга-пахар, «топче землю» скоро два десятки років, а витоптав лише хвору печінку, кімнату в гуртожитку, куди не дуже хоче повертатися з роботи, бо дружина і мінімум двійко дітей постійно чогось вимагають. Своєю професією опер давно вже не пишається, але й піти кудись на інше місце просто вже не може. На пенсію його спишуть майором, подарують грамоту та недорогий годинник. І головне — капітан Дмитрук, судячи з усього, має на особистому балансі кілька неодмінних «глухарів», до розкриття яких уже давно ставиться байдуже. Від того, що йому вставлять пістона чи не випишуть премії, справа швидше не розкрутиться. На таких, як Дмитрук, тримаються районні відділи карного розшуку: адже він стоїчно бере чергову справу і починає працювати на автопілоті, без особливої надії на успіх. Тому здається, що частина вбивств та зґвалтувань розкриваються ніби самі собою. Через те таких, як Дмитрук, не особливо деруть за «глухарі». Раз справа стоїть на місці, це означає, що справді не можна поки що її жодним чином посунути.

— Я вже й забув, — байдуже промовив опер, припалюючи нову «примину» від щойно викуреної. — Звичайна собі мокруха, нічого особливого. Повалялася в мене, потім ваші забрали справу до себе. Нібито вбивця признався. Баба з возу, що можу тобі сказати…

— Та зрозуміло, — Глод вирішив не казати новому знайомому про свій статус колишнього працівника «шістки». Опер не перевірив документи, лише коротко та сильно потиснув візитерові руку. З усього видно, мент мента впізнає завжди. Не так важливо, є в когось «корочка» чи ні. Що ж, Максова теорія про ментівську «приреченість» вкотре знайшла підтвердження.

— Чого це знову воно ваших зацікавило?

— Різні нюанси… Словом, треба дещо уточнити.

— Від вас позавчора мокрушник утік?

Позавчора… Справді, лише позавчора. Глодові здалося, світ довкола перетворився в один великий, довгий, просто нескінченний день. Учора ввечері він подзвонив Калиті, й той втомленим голосом повідомив останні новини. Замок із дверей тієї «хрущоби» вийняли і віддали експертам. Ті зробили все на совість і дійшли висновку: в замкові є сліди стороннього металу. Це означає, що відчиняли його не «рідним» ключем. Але питання — коли? Понад рік у квартирі ніхто не жив, понад рік вона нікого не цікавила. На ТТ, з якого стріляв Баглай, слідів пилу не знайшли, хоча пилюка та бруд