Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр - Едуард Фікер

— Ні. Та й отямився він після удару лейтенанта лише недавно.

Я наблизився до порушника.

— Яким же з цих трьох прізвищ вас величати?

— Мені байдуже, — відрізав він.

На шпигуна падало світло трьох кишенькових ліхтариків. Він нетвердо стояв на ногах, мабуть, і досі боліла голова.

— Слухайте, — сказав я. — Нам ніколи панькатися з вами. Ви зареєстровані під номером ГК 12/37. Вас послали сюди прибрати Арнольда Фієдлера, який став для декого небезпечним, тому що виявив тайник на дев'ятнадцятому кілометрі. Тайник вирішено ліквідувати, і вам доручили перевірити, чи виконане це розпорядження. У професора Гвідо Коларжа ви маєте зустрітися з Августом Майєром. Цей агент потрапив у скрутне становище і чекає на вашу допомогу.

В погляді шпигуна промайнув жах.

— Так чи ні? — суворо запитав я.

Замість відповіді він схилив голову на плече, аби витерти краплі дощу, що котилися на обличчя.

— Ми можемо навіть сказати, звідки нам це відомо, — продовжував я. — Адже ви не думаєте повертатися назад?

— Гади! — захриплим голосом вигукнув він.

— Професору Коларжу ви мали сказати свій пароль.

Він облизав губи і повторив:

— Гади! Послали мене в пастку, то нехай до неї потрапляють і інші. Пароль для Коларжа такий: «Вам привіт від Аделі». Якщо ви це не скажете, він вас застрелить. А тепер дозвольте сісти, я себе погано почуваю.

Над скелею ледве помітно посвітлішало небо. Проте дощ не вщухав. Поки не розвиднілось, треба було відвезти «гостя» в місто, і я віддав наказ збиратися в дорогу.

— Зараз вирушаємо, — сказав Трепинський. Його голос знову пролунав впевнено, як завжди.

— Машина візьме диверсанта і тих, що його супроводжують, а водій хай передасть в управління ці паспорти, там підклеять до них мої фотографії. Я буду ждати на старому місці. Знімайте пости.

— Слухаюсь, — мовив Трепинський.

В цей час на шляху з'явилася машина. Водій, помітивши нас, ще здалеку посигналив. Машина зупинилася, шофер прочинив дверцята і відразу ж повідомив:

— Рана не смертельна. Погано те, що дорогою лейтенант втратив багато крові. Лікарі збираються робити переливання.

Я полегшено зітхнув і подякував водієві за добру звістку.

Машина поїхала, і я знову залишився на самоті. Навколо панувала передсвітанкова тиша. Хмари на небі посвітлішали. Слава богу! Незабаром вигляне сонце і хоч трохи просушить мій одяг. Я провів рукою по френчу, мокрому до останньої нитки, почухав лоба, нещадно покусаного комарами.

Туман вже майже розтанув, і тільки на лузі ще стояла густа молочно-біла запона.

Я квапливо рушив до умовленого місця. Хотілося їсти. В кишені залишився шматочок шоколаду. Не зупиняючись, я вкинув його в рот.

Ось і вузенька галявина, заросла мокрою травою. Прямо за нею криївка, де мені доведеться провести ще з годину.

Я вже збирався пірнути в зелені кущі, що обрамляли з усіх боків мою «ставку», коли раптом побачив, як вони заворушилися. Не знаю чому, але в мене промайнула думка про лева. Тим часом з кущів виткнулось обличчя в окулярах, і я мимоволі жахнувся: лев в окулярах?! Такого ще світ не бачив.

А лев спокійно глянув на мене і, промовивши: «Це я!» — помахом руки підкликав до себе.

— Що ви тут робите, чоловіче? — гнівно запитав я.

— Тс-с… — Карличек приклав палець до губів. — Чекаю. На вас. Як добре, що ми не розминулися.

Він був геть забрьоханий. Мабуть, сидів тут уже давно.

— Чому ви не там, куди вас послали?

Карличек весело примружився:

— Не можу зловживати гостинністю господарів, — відповів він. — До того ж, у мене є своя родина. Цього «гостя» можна чекати цілу вічність, хто зна, де його носить нечиста сила! Але що нам до нього? Поставте пости ближче до вілли, і він нікуди од вас не дінеться. Справу зроблено — старий пес повідомив мені пароль.

— Пароль відомий і мені, — роздратовано зауважив я. — «Гостя» схоплено. Зараз він подорожує до Праги.

— І він вам назвав пароль?

— Одразу, як тільки переконався, що нам все відомо.

— Тоді вітаю вас.

Карличек був трохи розчарований.

— Вам це не до вподоби? Як бачите, цього разу обійшлося й без вашої допомоги. У вас і так доволі заслуг. Тепер я починаю розуміти, йому на вас скаржиться старший лейтенант. Ви все робите по-своєму. Ось і тепер прийшли сюди, а чим це може загрожувати справі, не подумали.

Карличек розгублено мовчав.

— Я гадав, що це важливо, і хотів тільки…

— Я вам ще раз кажу: пароль мені відомий. «Вам привіт від Аделі». Чи не так?

— Що? — Карличек підскочив, немов ужалений. — Цей бандюга назвав ім'я Аделі? Спробуйте лише вимовити ці слова, як вас миттю за горло схопить вовкодав!

— Чого це він має мене хапати?

— Тому що вас обдурили: справжній пароль — «Вам привіт від Густава».

Сумніву щодо вірогідності пароля у мене не було. «Гість» міг мене обдурити, але Коларж навряд чи обдурював би «Майєра». Карличек попередив професора, що має зустрітися в нього з агентом ГК 12/37. Отже, Карличек у ролі Августа Майєра і професор Гвідо Коларж чекали агента. Хто саме прибуде, вони не знали. Для них головне — пароль. Вони ждали «гостя» з нетерпінням, бо Августу Майєру-Неумейстеру загрожувала небезпека, а разом з ним потрапляв у скрутне становище і Гвідо Коларж.

— Коли хижак у небезпеці, стережись кожного його руху, — сказав Карличек і чхнув. Він був у демісезонному пальті і, очевидно, добре промерз.

Так, правда була на його боці. Потрапивши в пастку, ворог не складав зброї. Спершу він заніс ніж на Лоубала, а потім спровокував мене на необдуманий крок. Досить було Карличкові