Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр - Едуард Фікер

Я не відповів йому, мовчки підійшов до крісла, що стояло біля вікна, і, не чекаючи запрошення, сів. Портфель поклав на підлогу.

— Пред'явіть свою посвідку! — похмуро сказав я.

— Тільки в обмін на вашу, — відповів Карличек, виймаючи з задньої кишені штанів фальшивий документ. — Я вас також не знаю, меіn Herr![11]

Ми розіграли перед професором інтермедію з паспортами, і Карличек знову взявся за свій пиріг.

— Висип на вашому обличчі зовсім недоречний, — сказав він і вилаявся.

Я кинув на нього злий погляд.

— Годі вам! Це сліди отих триклятих комарів. Мені довелося віддати чимало своєї крові цим ненажерам.

— Ist etwa anderes[12] — знову промовив Карличек німецькою мовою. — У професора знайдуться якісь ліки від цього.

— Крем, — коротко кинув Коларж і відразу ж вийшов з кімнати.

Карличек мовчки показав очима на пиріг, запрошуючи мене скуштувати професорських харчів, і в ту ж мить голосно чхнув. Смішно скривившися, витяг з кишені хусточку. На ній виразно червоніли ініціали «Г. К.»

— Коли хочете їсти, сідайте ближче, — сказав Карличек. — Якщо бажаєте, професор може зробити яєчню з салом або шинкою. Він зобов'язаний про вас піклуватися. На це йому уповноважений видає гроші. Я, на жаль, з ним особисто не знайомий. Такі пішаки, як я, резидента не цікавлять.

— Плював я на нього, — пробубнів я і наблизився до столу. Взяв з блюда пиріг і з насолодою відкусив шмат.

Гвідо Коларж повернувся до кімнати з тюбиком крему. Карличек вихопив його і почав уважно розглядати.

— Мені пригадується, — ніби між іншим, зауважив він, — що мої друзі в Берліні віддають перевагу чорній каві. Як ви на це дивитесь, меіn Herr?

— Дружина ще спить, — відповів професор, — але я спробую приготувати її сам…

І він знову залишив нас удвох.

— Also![13] — вигукнув Карличек. — Пані варить каву значно краще, ніж усі тутешні жінки. Дозвольте?

Він видавив з тюбика брунатну мазь і заходився розтирати моє обличчя. Коли процедура закінчилася, я знову взявся за пиріг, а Карличек вибіг з кімнати. За мить він повернувся, тримаючи в руках велике дзеркало, що висіло в передпокої, і поставив його на стіл. На мене глянуло чиєсь неголене, крапчасте обличчя.

— Заберіть дзеркало геть! — роздратовано вигукнув я.

— Ви повинні привести себе в такий вигляд, щоб не гидко було дивитися на вас, — промовив він, слухняно виходячи з кімнати. — Прийміть ванну, а професор позичить вам чистий одяг.

— Плював я на все!

— Але це необхідно. В такому вигляді не можна з'являтися на люди. Через кілька хвилин прокинуться жінки й почнуть варити обід. Дружина професора випере й випрасує вам сорочку. Її мати також не сидить без діла. Вона начистить картоплі…

— Плював я на картоплю!

Ледве я вимовив ці слова, як задзеленчав дзвінок і почулося гарчання собаки. Карличек рвучко підхопився, вибив у мене з рук пиріг і схвильовано прошепотів:

— Виймай пістолета! Живими вони нас не візьмуть!

Я хотів, було, порадити йому не доводити комедію до гротеску, але вирішив мовчати.

— Прибережіть свої нерви, вони вам ще згодяться, — промовив я. — Це, мабуть, пошта.

До кімнати увійшов професор, тримаючи на таці три чашки чорної кави — дві для нас і одну для себе. Він поставив на стіл попільничку, пачку сигарет і запальничку. Господар підтвердив, що дзвонив листоноша, який приніс ранкові газети.

Кожним своїм рухом професор намагався догодити нам, особливо Карличкові, бо той не звертав на нього жодної уваги. Його красива голова вже не задиралася гордовито догори, а покірливо схилялася вниз. Він був схожий на мовчазний привид. Рум'янець на обличчі зник, і воно стало дуже блідим.

Гвідо Коларж підсів до нас, припалив мені й собі сигарети і, розмішуючи ложечкою каву, почав виголошувати щось подібне до вітальної промови.

— Панове, в моєму будинку ви можете спокійно обговорити і розв'язати всі ваші питання. Проте мені б не хотілося, щоб пан Майєр довго затримувався тут. Зрозумійте мене вірно, панове. Я не беру активної участі в роботі організації. Можу лише передати повідомлення, кому слід, або переказати вам якусь директиву. З вашою ж справою, пане, — звернувся він до мене, — я нічого спільного не маю і навіть не чув про неї. Для вас десь, напевно, підготували іншу квартиру, як це буває з усіма експертами з-за кордону. Добре було б, якби ви взяли до себе на деякий час і пана Майєра.

— Не ставте нам жодних умов, — незалежним тоном сказав я.

— Я посилаюсь на специфіку своєї праці, — спокійно відповів професор. — Я не маю права на риск. Ці межі я встановив раз і назавжди і ніколи їх не порушу.

— А ви б не могли, нарешті, помовчати, професор? — озвався Карличек, не забувши при цьому вилаятись. — Чого ви так злякалися, чорт забирай! Ми нічого від вас не вимагаємо, Herrgott![14]

— Але ж ідеться про вбивство! — не здавався професор. — Я ще ніколи не брав участі в обговоренні таких справ.

— До речі, вас ніхто й не запрошував на обговорення! — визвірився Карличек. — Ваші поради нам не потрібні. Сидіть мовчки і слухайте.

Він спокійно налив у склянку холодного чаю, але завареного міцніше, ніж це робить Гонзик Тужима.

— І дуже прошу, не дратуйте мене, — звернувся він знову до професора, — бо ви ще не знаєте мого характеру…

— Мені довелося чимало попріти, перш ніж я розплутав цей клубок, — почав свою розповідь Карличек. — Я розповім вам про це трохи згодом детальніше, а зараз хочу лише сказати…

— Мені на все наплювати! — урвав