Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр - Едуард Фікер

— Який ви спритний, mein Herr! Він зараз перебуває в такому місці, де ви нічого з ним не вдієте. Не треба лізти поперед батька в пекло! Ваш одяг ще не просохнув, а фізіономія нагадує футбольний м'яч. Слухайте мене уважно. Фієдлерів двоє. Бедржих — це батько, Арнольд — син.

— Котрий же з них нам потрібен?

— Батько, Бедржих Фієдлер.

«Гість» цього, звичайно, знати не міг, тому, почувши таке, я змушений був мовчки хитнути головою.

— Бедржих Фієдлер працював на англійську розвідку, тобто на наших конкурентів, — вів далі Карличек. — До такого висновку я прийшов, вивчивши його минуле. Арнольд довідався про це — а він був хлопець досить розбещений — забрав у батька деякі документи і почав його шантажувати. Ці документи викривають так звану «шпигунську діяльність» Бедржиха Фієдлера і секретаря англійського посольства пані Госсарт, яку, між іншим, наш пан професор повинен знати. Отже, як бачите, хлопець заробляв на власному батькові.

— Тоді ви помилилися, — зауважив я. — Судячи з вашої розповіді, треба плюнути на батька і зайнятися сином.

— Вам уже не доведеться займатися ні батьком, ні сином, — самовдоволено посміхнувся Карличек.

— Чому?

— Тому що обоє вони на тому світі.

Я знову запалив сигарету. Мене непокоїло, що Карличек так може забрехатися. Професор уважно стежив за розмовою.

— Не розумію — хтось уже це зробив без мене? — збентежено запитав я.

— Так. Сталося це через зовсім несподіваний збіг обставин.

— Я не вірю ні в які випадковості.

— А я вірю! — нахабно брехав Карличек. — Я схиляюся перед несподіванками, як перед богом. На це ви вже плюнути не зможете! Уявіть собі, що одного разу — в п'ятницю, Арнольд Фієдлер купив собі шафу для одягу і почав вимагати в батька грошей, хоч у того їх не було. Тоді старий зрозумів, що далі так продовжуватись не може. Він, мов той дурень, фотографує на мікроплівку військові та державні об'єкти, а син забирає все до копійки. Батько Арнольда не був скнарою, але в нього просто увірвався терпець. Син повідомив, що, в такому разі, доведеться вивести шановного тата на чисту воду. Старий благав Арнольда, переконував, що час би вже йому самому заробляти собі гроші, годі, мовляв, сидіти на батьковій шиї. Але сину набридло слухати його повчання, і він погрозив написати анонімку. Синок добре знав, що батько його любить і не дозволить залишитись без грошей. Не дивуйтесь, meine Herren,[15] у кожної людини свій характер.

— Вибачте, пане Майєр, — спокійно втрутився професор Коларж, — звідки вам усе це відомо?

— Потерпіть трохи.

Карличек дивився на нас крізь окуляри сміливо й самовпевнено.

— У Арнольда Фієдлера були матеріали, які могли скомпрометувати пані Госсарт. Можливо, цей клятий хлопець намагався дотягнутися й до неї. Проте настала фатальна пауза. Зв'язок із центром порушився. В голові Бедржиха Фієдлера все перемішалося. Уявіть собі, який жах, коли вас шантажує власний син! Не дивно, що він вирішив покласти всьому край. Він знав, що син — пропаща людина, і вирішив прибрати його.

— Дивно, — промовив Гвідо Коларж. — Мені здається, він швидше погодився б на самогубство.

— Зовсім ні, Herrgott! — вигукнув Карличек. — Я вже дві години тлумачу вам, а ви ніяк не можете збагнути! Для боягуза самогубство — не героїзм. Це просто втеча від усього. Хіба ви не знаєте, що мертвим однаково: будуть у них стріляти чи ні? Якби старий погодився добровільно розрахуватися з життям, чого варте було б його батьківське піклування про долю дитини? Арнольд падав усе нижче й нижче. Щоб якось зупинити це падіння, старий Фієдлер відважився на героїчний вчинок…

Професор перевів погляд на мене.

— Яке це має відношення до вашого завдання?

— Пригадайте мотоцикл і криївку на дев'ятнадцятому кілометрі, — не вгамовувався Карличек. — Може, хоч це допоможе вам второпати. Невже ви не розумієте змісту Арнольдового ремесла? Шантаж можна застосовувати не лише до агентів англійської розвідки…

— Він шантажував і вас?

— Нарешті ви почали розуміти суть справи, — полегшено зітхнув він.

— Що?! — гримнув я. Почувши, що хтось наважився шантажувати «нашу» розвідку, я не міг не висловити свого обурення. Карличек витримав мій суворий погляд.

— Заспокойтесь, — сказав він. — Але це дало мені можливість стежити за кожним його кроком. Я познайомився з батьком. Горе настільки пригнітило старого, що мені легко було знайти з ним спільну мову. Нам обом заважав отой безчесний хлопчисько. Тепер ви розумієте? Бедржих Фієдлер бігав по кімнаті і квилив: «Я погоджуюсь, я вимушений погодитись, бо це не людина, це якийсь гаспид! Краще б він і на світ не з'являвся, аніж так мучити мене…»

Цілком можливо, що все це й справді відбувалося так, як розповідав Карличек. Його версія грунтувалася на реальних фактах, виходила з характеру Бедржиха Фієдлера і теорії «героїзму» боягузів.

— Значить, ви не домовлялись з Фієдлером про те, що шантажиста слід знищити? — поцікавився професор.

— Ні, — холодно відповів Карличек. — Але я бачив його наскрізь. Я завчасно зустрівся з ним і, таким чином, випередив поліцію. Коли Арнольд Фієдлер зник, я заспокоївся. Він не прийшов до мене по гроші…

Це сталося у понеділок увечері. Зранку того ж дня Арнольд перевозив з крамниці нову шафу… Старий викладав мені все так заплутано. Я поплескав його по спині і сказав: «Розумію вас, пане Фієдлер, вам не хочеться вдаватися в подробиці. Herrgott! Тепер ми матимемо спокій. Більше ви мене не побачите».

Потім він повернувся в бік професора і додав:

— Арнольд десь дуже вдало заховав документи. Якби їх хто знайшов, це завдало б шкоди англійській розвідці і нам. Вас, звичайно, це також не обминуло б.

Професор занепокоєно засовався на стільці.

— Слухайте уважно, — продовжував Карличек. — Інколи досить звернути увагу на таку, здавалось би, дрібницю, як каструля з молоком,